Схід - Анджей Стасюк
Однієї жовтневої ночі вісімдесят сьомого або восьмого я з’їв тридцять галюциногенних грибів і пішов до Вижньої Радочини, аж під чехословацьким кордоном. Через годину село воскресло. У вікнах горіли світла: золоте, м’яке сяйво. З відчинених воріт стаєнь тягнувся запах сіна і тварин. Брязкотіли відра біля криниці, перегукувалися люди, гавкали пси, хтось обминув мене, і я відчув його тепло. Хоча була ніч, я бачив дерево стін, витравлене погодою, штахети парканів, і мені навіть здавалося, що бачу білизну молока, яке переливають після вечірнього доїння, я бачив, як тонка цівка ллється з посудини у посудину. Якщо я чогось не міг розгледіти, то все ж знав, що воно там є, що стирчить десь у потемках, таке саме від правіку, передане від батька до сина — кожен жест, річ, добре і погане на своєму місці. Тої місячної жовтневої ночі я йшов з долини вгору, в бік карпатського вододілу, і село навколо жило своїм давнім незмінним життям, а я був мов дух. Ніхто мене не зауважував, хоч я де-не-де зупинявся, і, може, лише пси мене відчували, шарпаючи свої ланцюги з подвійною силою.
Часто я проходив через пегеер уночі. Однак ніколи не мав видіння і навіть не відчував потреби щось собі уявляти. Все тоді здавалося очевидним. Колективне зжерло індивідуальне. Зжерло — і тепер, постогнуючи, лежало в темноті і перетравлювало. Зжерло церкви, доми, залишило трохи каміння. Ті великі стодоли і стайні, які я проминав у потемках, були зроблені із святинь і хат. Там, де ми складали стійки і полиці, вже лежали балки, які Джері викупив у збанкрутілого колгоспу кілька років тому. На деяких були вирізані дати, трираменні хрести і солярні знаки. І тепер вони у столітній хаті, врятовані від історії, спочатку від навали комунізму, потім від навали капіталізму. В кожному разі, мені не ввижалося минуле, коли проходив вночі через колгосп. Усе було виразним, як теперішність. Прийшли на голу землю, на нічиє і збудували своє, яке дуже скоро виявилося ще більше нічиїм. У вісімдесят третьому — вісімдесят четвертому вони були для мене екзотичним племенем, новим, знаним тільки з народних оповідок. Годинами я висиджував під крамницею і попивав пиво «Марцове» із броварні у Грибові. Дивився на них і слухав. Вони бабралися поміж стайнями, кошарами, одноповерховим складом з червоної цегли на сілезійський манір, кузнею, будинками і крамницею, немов на великому обійсті родинного дому. Це справді так виглядало. Чоловіки у спецівках сідали на лавці, попивали «Марцове» і розмовляли про авта, про гектари покосів, про події з минулого, в яких усі разом брали участь і які їх об’єднували майже так, як об’єднує спорідненість. Просто вони були новою родиною. Плем’ям на колективістському острові. Були втіленням комунізму, ба, були самим комунізмом. Зібраних в один час в одному місці, їх призначили для експерименту.
Якоїсь зимової ночі я проходив попри темні стайні і стодоли. Був мороз, дув вітер зі сходу. На похилому майданчику біля дороги стояли чотири трактори. Їхні двигуни працювали на малих обертах. Пир-пир, пир-пир, пир-пир… У них були надто слабкі акумулятори, щоби вранці завестися на такому морозі, тому двигуни взагалі не вимикали. Я проминув склад з червоної цегли, велику стодолу, складену зі старих хат, почав підніматися на перевал і вже знав, що цей експеримент є значнішим, ніж вся та балаканина про рівність, справедливий розподіл благ, про те, що кожному за потребами, що забрати у багатих і роздати бідним, і аби грабувати награбоване. Тут йшлося про щось більше, оскільки йшлося про повне скасовування матерії, про її подолання — щоби вона вже ніколи не набула значення і щоби раз назавжди мати з нею спокій. Тому цей дослід був більшим за історію і ближчим до геології.
Дві тисячі шостого я перший раз поїхав до Росії, оскільки хотів побачити країну, у тіні якої минули мої дитинство і молодість. Хотів також побачити духовну вітчизну мого пегееру. Після тринадцяти годин перельоту я опинився на летовищі в Іркутську. Переліт з Москви мав тривати п’ять годин, але з невідомих причин замість Іркутська ми приземлилися на світанку в Братську, і нам сказали виходити. Сірий дощ падав на сірий бетон. Під’їхав спеціальний автобус: зашклена кабіна з сидіннями на шасі ЗІЛа. Віддалік стояв зелений ліс. Цемент, стара бляха і військова зелень мокрих дерев у світанковому освітленні. Від перших секунд там, у Братську, я відчув, що отримав те, чого очікував, хоч навіть не підозрював, що це існує. Злітна смуга блищала, як мертва риба. Потім, коли я вийшов зі скляного термінала, побачив, що навколо нічого нема. Себто було якесь широке шосе, якісь будинки, площа з припаркованими автомобілями, але все це не надто існувало. Люди приїжджали автобусами, висідали з автомобілів, прибували звідкись з глибини, зі середини тієї невидимої решти. Місто лежало над великим водосховищем. Ангару перегородили греблею — і вода затопила тайгу. Тепер я це бачу на карті, бо тоді ні на крок не відійшов від аеропорту. Прямокутник паперу зелений, а десь більш-менш посередині цей залив. Як ляпка ясно-блакитного чорнила. Вище, вгорі карти, нема вже майже нічого, крім зеленого. Чорні цятки означають отдєльние строєнія, поодинокі будівлі. Сто кілометрів — і будинок, п’ятдесят — і наступний, і так впродовж двох тисяч кілометрів аж до узбережжя Льодовитого океану. Але там, на летовищі, я ще не мав про це поняття. Придивлявся до росіян і прогулювався. Вони мали б розпізнавати мене з першого погляду. Так, як я без зусиль виловлював у натовпі кількох західних туристів з нашого літака. Вони нервово
