Горить свіча - Володимир Кирилович Малик

— Ойє! От і добре! Зараз тобі принесуть пристойний одяг, що личить послові каана, і ти з сотником Жокте вирушиш до золотоверхої столиці орусутів… Іди!

2

З тривожно-гнітючим і одночасно тривожно-радісним почуттям у серці ступав невільник Добриня услід за своїм господарем, десятником Жадігером, що мав приготувати майбутньому посольському товмачеві все необхідне для виконання його важливої місії.

“Воля! Воля! — бухала в його голову збурена кров. — Неждано! Негадано! Неймовірно! Я можу стати вільним! Вільним! І ніхто вже не періщитиме камчею по спині, не штурлятиме, щоб швидше повертався, не кидатиме, мов собаці, шмат протухлої конини чи баранячий маслак… Невже це буде? Невже це не сон?”

Але тут же серце стислося від іншої думки: “Зачекай! Чого радієш? Чи ти гаразд уторопав, за віщо хан обіцяє тобі волю? Чи ти подумав, що станеться з Києвом та киянами, якщо допоможеш йому в цьому чорному ділі? Адже за рік мунгальського полону, що виявився незрівнянно тяжчим за половецький, ти надивився на кров, на пожежі, на смертовбивства та погроми, ти знаєш, що чекає тих, хто обороняється, і тих, хто піддається по добрій волі, — для всіх один кінець: смерть, полон, насильство, довічне рабство!”

Із важких роздумів його вивів різкий окрик Жадігера:

— Боголе, чекай мене тут! Я хутко вернуся… Ось теплий прогній, — і, зареготавши, монгол показав на паруюче плесо чистої води, — можеш покупатися, якщо не боїшся холоду! А потім одягнешся в нове… От тільки не сказав каан, у який одяг тебе нарядити, — у монгольський, кипчацький чи орусутський?

— Давай орусутський — у ньому я почуватиму себе зручніше. Та й у моїх земляків до мене буде більше довіри.

— Мабуть, я так і зроблю, — погодився Жадігер. — Орусутського одягу у нас зараз хоч відбавляй! Ой-бой!

Десятник був веселий, балакучий і поблажливий до раба, бо завдяки йому став раптом відомий самому каанові, а це означало дуже багато — може, навіть прямий шлях до вищих щаблів у війську… Він підморгнув боголові, на якому раніш і ока не зупиняв, круто повернувся на міцних розкарякуватих ногах і, коливаючись, швидко подався до своєї сотні.

Добриня якийсь час постояв, заглиблений у розтривожені почуття, потім зиркнув униз, на паруюче плесо, де, мабуть, у глибині били теплі джерела, і йому раптом шугнула в голову хлоп'яча думка: а й справді, чому б не скупатися? Він швидко нарвав у кущах сухого зілля, скрутив з нього чималий віхоть, роздягнувся і, щулячись від морозного вітерцю, стрибнув у воду.

Крижана вода опекла його, як вогнем, але він пересилив себе і пірнув глибше — з головою.

Тепер стало тепліше. А коли віхтем та піщаним мулом розтер тіло, що враз запашіло, розчервонілося, відчув навіть приємність від незвичайного купання.

Він довго хлюпався, бовтався у студеній воді, пірнаючи з головою. Арати, що зібралися на березі, щоб подивитися на дивака-орусута, весело реготали.

Нарешті прийшов Жадігер з оберемком одягу та взуття.

— Вилазь, хлопче, та вибирай, що тобі підійде! — гукнув з берега і кинув свою ношу на сніг.

Добриня витерся якоюсь лахманиною, натягнув на себе чиєсь пристойне вбрання, одягнув кожуха, взув чоботи. Жадігер задоволене зацмокав язиком:

— Дзе-дзе! Тепер каанові не соромно буде послати тебе з посольством. Ходімо зі мною! Брат Жокте чекає… А я з його сотнею супроводжуватиму вас на той бік!

Сотник Жокте та ще чотири посли в новому вбранні стояли перед Менгу. Каан повчав його:

— Жокте, в Киюві прикинься лагідним телятком чи навіть ягнятком і не скупися на ласкаві та облесливі слова — вони все одно нічого не варті! Обіцяй орусутам життя, захист від кипчаків, які майже два століття пускали їм кров. Обіцяй їм усі блага — земні й небесні. Обіцяй усе, що на думку спаде, аби лиш повірили і відчинили ворота… А коли не повірять, не піддадуться на лестощі та вмовляння, тоді пригадай, що ти йєка-монгол[20], гордий степовий орел, і скажи їм, що тисячі міст і сіл уже впали до ніг Потрясателя Всесвіту та його онука Бату-каана — впаде і Киюв! Він буде дотла спалений, а головами його непокірних мешканців я перегачу їхню ріку Озі, яку вони називають Дніпром! А щоб вони уявили собі свій кінець і повірили, що я слів на вітер не кидаю, візьми з собою п'ятьох боголів-чернігівців — забий їм роти ганчір'ям, на голови накинь лантухи і в останню хвилину перемов потрощи їм черепи шокпарами[21]. Покажи киянам, що їх жде, якщо не піддадуться по добрій волі! А після того можеш вертатися назад. Тоді я розмовлятиму з киянами іншою мовою! Ти мене зрозумів?

Жокте зблід, нижня його губа відвисла.

— Але ж орусути поб'ють нас після цього, каане! О ару ах[22]!

— Ти мене зрозумів? — підвищив голос Менгу.

— Ойє, ойє! Увага і покора! — пролепетав Жокте і схилився в низькому поклоні. — Зроблю все так, як велить великий каан!

— Тоді — рушайте!

3

Київський берег — пустельний. Жодна жива душа не зустріла на ньому посольство Менгу. Зате на валах Гори і Подолу — Верхнього і Нижнього міста — стояли тисячі киян і з жахом дивилися на загін вершників, що перебрався через Дніпро і тепер крутою доріжкою піднімався до Хрещатого яру. І було чого жахатися. Кривава слава линула попереду їхніх витривалих коней. Вони вже погромили і поневолили Заліську Русь, підкорили половців, що кочували між Волгою і Дніпром, сплюндрували Переяслав та Чернігів, а нині добралися до Києва.

Було чого тремтіти!

На всіх дзвіницях міста били на сполох. Гучна луна котилася на далекі околиці — і на Дніпро, і на Десну, і на Либідь. І серця людей стискалися від смертельної туги.

Перед Лядськими[23] ворітьми, з яких шляхи вели до Кловського монастиря, до Берестового, до Печорського монастиря та Звіринця, Жокте сказав Добрині:

— Веди нас до Золотих воріт — головних воріт Киюва! Бо не личить нам, послам джихангіра[24], вступати до столиці орусутів через якісь бічні, другорядні.

Добриня повів монголів поза валом на гору.

Ось і Золоті ворота! Перед ними — просторий майдан, що поступово переходить у вулицю. Всюди тут, на узвишші, розкинулося велике передмістя, де купичилися хатини та землянки майстрового люду. Звідси пролягав битий шлях на Васильків та Поросся. А там, далі на захід, через яр Кудрявець, видніється Копирів кінець[25], велике передмістя, обнесене такими ж високими валами, як і Київ, тут стояли дерев'яні будинки купців, багатих ремісників