Оповідання та повісті, окрушини - Ірина Вільде

в наших Карпатах, байдуже, де саме… Ми всі були вже в зборі, як до нашої домівки попросилося ще двоє «надпрограмових» лижників. Він і вона: Юрій і Уляна. Пара ця від першої спільної вечері завоювала нашу симпатію: він такий високий, що головою об сволок торкався, а вона — як курчатко: навіть до плечей не досягала йому. На додаток ці двоє лижників привезли з собою тільки одну пару лиж. Виходило на те, що Юрій на прогулянках возить свою суджену в наплічнику. Ще того самого вечора назвали ми Уляну «маленькою господинею великого дому». Бракувало тільки ще того «третього», і «маленька господиня» мала його вибрати собі сама з-поміж чотирьох співмешканців.

Другого дня Уляна призналася, що вона не любить лижного спорту: видається їй занадто втомлюючим. Сюди приїхала тільки для товариства судженому… Це мене здивувало…

«Нічого дивного, — пояснила «маленька господиня», — це, може, навіть краще, як суджені мають де в чому відмінні уподобання».

Вони обоє з Юрою дуже зважають на те, щоб їх кохання не стало колись перешкодою в розвитку їх індивідуальностей.

«Людина повинна залишитися собою навіть тоді, коли когось любить більше, як себе саму, — висловила свою думку «маленька господиня».

Кожного ранку, як ми вибиралися в гори, на розі нашої домівки проводжала нас голівка «маленької господині». Опівдні заставали ми її у великому фотелі з підібраними під себе ногами з книжкою на колінах. Незважаючи на те, що вона кожне наше повернення (Юра звичайно вертався скоріше від нас додому) зустрічала справді з дитячою радістю, образ «маленької господині» у великому готелі все видавався мені чомусь сумним.

Я спитала її (потім думала, що не повинна була цього робити), чи не сумно їй самій по нашім від'їзді.

«Маленька господиня» енергійно заперечила голівкою:

«Коли б ви знали, яка це розкіш — уміти чекати когось дорогого, — ви не дивувалися б мені. Інколи здається, що я жінка моряка, чоловік якої вибрався в далеку подорож… А інколи… Ви знаєте, — змінила раптом тон і тему розмови, — я два роки тому була серйозно хвора, і… мені не рекомендували перевтомлюватися».

«Ні, я не знала цього, — звідки? В такому разі хай суджений бодай що другий день лишається з вами».

«Маленька господиня» засміялася:

«Ви зовсім не знаєте Юри… Коли б ви знали, як любить він простір, — «поклик» простору, каже він, — ви б не вимагали від нього… А до того… ми зобов'язалися взаємно шанувати особисту свободу… Любов хоче мати вільні крила, Оксано», — обернула в жарт нашу розмову Уляна.

Уляна говорила правду: Юра, як дикий звір, любив простір і небезпеку. Ми всі не могли начудуватися його відвазі і вправності. «Король снігів», — сказала про нього Маруся. Лише Нора не захоплювалася їздою Юри. Вона не ховалася з тим, що мусить дорівнювати йому.

Від неї пішла теж ідея влаштувати змагання. Всім було ясно, що це мало бути не змагання, а двобій Нори з Юрою.

«Чого ви хочете від Юри? — не втерпіла я, щоб не запитати Нори.

«Хочу бути такою, як він!..»

Згодом помітила я, що Юра не покидає нас, як це перше бувало, на верхах і не йде скоріше до домівки. Він вертався тепер разом з усіма. Бувало й так, що навіть спізнявся інколи, як Норі приходила охота навчитися якого нового трюку на лижах.

«А все ж, — сказала я одного дня до Уляни, — ви попробуйте вчитися їздити на лижах. Це вам від мене щира рада».

«Ви підозріваєте, що я ревную до Нори?» — спитала мене просто «маленька господиня».

«Ні, я не думаю, що ви заздрите… хоч не здається мені, щоб вас нітрохи не цікавило це, скажім, дуже щире ставлення Юри до Нори. Не вірю вам, Уляно…»

Вона засміялася. Сміху цього не могла б я з чистим сумлінням назвати щирим.

«Ви всі дуже любі, дуже милі, але я направду нітрохи не заздрю ні одній з вас. Це не повинно ображати вас… ані дивувати, що… Юра користується такою свободою в мене. Я вже вам сказала: наша особиста свобода не сміє бути ні в чому порушена. Не бачу причин, чому мала б я зламати своє слово…»

А проте одного ранку призналась мені «маленька господиня», що вона хотіла б побачити, як Нора і Юра з'їжджають з гори. Адже про це в домівці чуда оповідають. Але нехай я її не зраджу перед Юрою: це буде несподіванка для нього.

Ми справді вибралися нишком обидві, щоб підглянути тих одчайдухів. Я вдала, що не догадуюся про справжню причину цікавості Уляни. Випадок хотів, щоб ми прийшли під гору, коли вони пустилися з гори. Як два крилаті птахи, пролетіли мимо і, не пізнавши нас, в шаленому розгоні помчали далі.

«Він не запримітив мене, і я не могла навіть затримати його», — сказала тихенько Уляна…

Я подумала тільки собі, що тих двох ледве хто стримає уже в їх розгоні.

Уляні сказала я ніби жартома:

«Забагато волі даєте Юрі — може ще до якої катастрофи прийти тут, у цих горах…»

Вона не відповіла нічого.

Того дня увечері пробувала я вплинути на Нору:

«Облиште свою гру з Юрієм, Норо… з огляду на нашу «маленьку господиню».

«Чого ви хочете? Хочете, щоб той, хто має такі здорові ноги, як Юра, хто так по-вовчому любить простори, зрікся цього задля… вигідного фотеля? Можете самі сказати це Юрі, а я не маю серця».

Така була відповідь Нори, і я, незважаючи на свої симпатії до Уляни, мусила визнати, що Нора має рацію.

Два дні пізніше від'їжджала я вже до міста. Поїзд мій відходив перед полуднем, так що з лижниками попрощалася я ще рано. Залишалася