Світло Парижа - Елеонор Браун

У залі неокласиків наша бесіда стала жвавішою, мені вдалося втягти учнів у розмову про римлян, очевидно тому, що я згадала про воміторії[6]. Доказ, що ніхто не просувається вперед після тринадцятирічного віку, і коли зображення голих не допомагає, його може змінити грубий гумор.

Коли учні вичерпали свій досить вражаючий репертуар іскристих жартів, я дозволила їм трохи повештатися по кімнаті. Дехто шалено малював, і в мене свербіли руки, коли я спостерігала за ними. Зникла сором'язлива боязкість, яка перед тим володіла ними, і на волю вирвалася завзятість учнів початкової школи. Багато років тому я була схожою на них у своєму прагненні творити, не могла утримати руки в спокої.

Я притулилася до стіни. Міс Пайн підійшла й стала обік мене. — У всякому разі, — сказала, продовжуючи розмову так, наче вона ні на секунду не переривалася, — учителювання — найкращий спосіб бути в контакті з моєю власною творчістю. Учу їх творити, і була би брехункою, коли б не робила цього сама. А ви? Ви теж художниця?

— Ні-ні, тобто я вчилася малювання в школі, але, ну, це було не по-справжньому, — з поспіхом відповіла я, щоб вона не подумала неправильно.

— Невже? — Вона звела світлі брови. — Але ж ви так пристрасно про це говорите! Мені здалося…

Затамовуючи тугу, що завжди піднімалася в серці, коли йшлося про живопис, я похитала головою. — Хотіла бути художницею, але… Просто переросла це.

Важко було сказати правду, особливо міс Пайн із її щирим дзвоном прикрас, з її добрим гарячим серцем, відданим цим дітям, їхнім сором'язливим очам. То був гендель, на який я погодилася. Знала, що Філіп, не маючи ні на крихту смаку, одружився зі мною частково до певної міри тому, що розумілася на живописі, але мені було дозволено лише наблизитися до нього у найнеобхідніших випадках, коли це надавало моєму чоловікові кращого вигляду. Могла відвідувати ділерів, сперечатися про картини для його офісу чи кондомініуму[7], які купувалися в залежності від площі приміщення і потреби вразити або залякати того, хто на них дивився, ніж від їхньої мистецької цінності. Я могла добровільно проводити тут екскурсії, але не могла займатися живописом сама.

— Живопис — це не те, що можна перерости тільки тому, що ви вже не підліток. Його не можна розлюбити, як ви перестали, скажімо, любити вашого ідола шкільних років.

Я притиснула руку до серця, імітуючи жах. — Навіть не жартуйте про це. Адже ваша професія — опікуватися мріями підлітків.

— Неофіційно, але, сподіваюся, роблю це. Розумієте, коли б я була вашою вчителькою, ви б не кинули малювати.

— О, а хто б у такому разі виконував рекламну працю із залучення апатичних підлітків до шедеврів Рембрандта[8]? — спитала.

— Гадаю, хтось би заповнив цей пропуск. Я не висміюю вашу працю. Адже ви волонтер, чи не так?

— Так, — відповіла я, не будучи впевненою, що волонтерство може збільшити враження від моєї діяльності. Річ у тім, що я працювала безкоштовно, претендуючи на схильність до альтруїзму, а не тому, що знудилася до сліз від Чиказького жіночого клубу й беззмістовних корпоративних вечірок, на які Філіп наполегливо брав мене з собою.

Проведення екскурсій внесло в моє життя певний дискомфорт, як і будь-яке інше заняття, воно примусило мене виконувати інші обов'язки. Коли оповідала тур групам, говорила про техніку, про світлотінь і пропорцію, про різницю між живописом і графікою, кракелюри[9] з досвідченістю вченого, але не казала ніколи, що живопис означає для мене. Ніколи не розповідала, що бачити картину вперше — бачити по-справжньому, — є дивним натхненням. Коли я занурюю погляд у картину, відчуваю, що все змінилося й не буде більше таким, як раніше. Кольори здаються жвавішими, лінії та краї предметів більш різкими; і я закохуюся у світ та його красу, — трагедії й кохання, в історії, що відбиваються на обличчях перехожих, у блиск мокрого тротуару, чи у листочки, що показують вітру свої бліді животики перед бурею. Я готова розплакатися над розбитою яєчною шкаралупою під пташиним гніздом, над самим гніздом із його зубчастими берегами і птахом усередині, що от-от злетить.

Коли ми закінчили екскурсію, міс Пайн дозволила учням поблукати довкола — зробити замальовки, а не бігти до крамниці подарунків або кав'ярні. Кілька з них повернулися до залів Ренесансу (гадаю, голі груди Венери були варті того, щоб до них повернутися), інші насолоджувалися вібруючою красою імпресіоністів.

— Послухайте, — сказала міс Пайн, повернувшись і простягаючи мені поштову картку із зігнутими від того, що лежала в сумці, краями. — Якщо ви зміните свою думку й захочете зустрітися з підлітком, що лишився у вашій душі, я веду клас живопису у наступні