Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
Не дуже це схоже на автобіографію, правда? І де я зараз перебуваю, не можу сказати. У якомусь просвітку між світами. Власне, там моє місце — завжди на межі, як той пес-охоронець. Кого і що я охороняю? Те, завдяки чому людина залишається людиною, те, що ніколи не люструє час.
Якби мені дозволили залишити послання тим, хто прийде після мене, я б написала: «Якщо не можеш вийти, намалюй двері на стіні».
Без дати
Захід сонця в Урожі
Жінка:
Ненавиджу цей дощ. Чи виживемо ми серед потоків брудної води, яка згноїла насіння в землі? Сидимо в хаті, не дуже теплій, бо дрова вийшли за зиму, а нових не надбали. Пес скрутився у буді й не хоче навіть їсти. Один чоловік втопився. Поламався місток, коли він переїжджав через нього.
Не видно, чи сходить сонце, чи заходить, ніби його не існує.
Сьогодні, коли я брала воду з криниці, зачерпуючи її просто відром, пройшов якийсь чоловік з чорною бородою, вклонився мені, трохи насмішкувато. Я його не знаю. Я багато кого тут не знаю, бо мене носить по світах з вісімнадцяти років, але все навертає до Урожа. Мої зими і дощі мої — тут. Я, певно, їх привожу з собою.
Напівсонне животіння, коли вночі відкладаєш книжку і на автопілоті добираєшся до ліжка, — нетривке і щасливе, бо сни маю дуже цікаві. Чекаю з дня на день чогось незвичайного, але нещастя боюся, бо не знаю, чи витримаю його. Чекаю ночі, коли завіса розсувається і починається нове дійство. День приносить події, які можна передбачити, лише сни неординарні. А ввечері жалкую, що через дощ не побачила ні гір, ні лісу.
Слава Богу, чоловіка нема вдома і не треба робити зайвих рухів, сушити собі голову, чим його годувати. Лише гойдатись на хвилях напівсонної свідомості, вештатись з кімнати до кімнати, поливати вазонки, ходити по воду чи на город. Ні на йоту не змінювати своєї мовчазної пантоміми, щоб не полетіти сторч головою у прірву розпачу. Тут не повинно нічого відбутись. Уріж — то таке місце, де все доцільне й поважне. Я б не хотіла йому зашкодити. Коли стою на горі Ласки, то обережно стискую в жмені увесь Уріж, наче то голубине яйце чи перлина, — такий він маленький згори. Я живу в цьому яйці, яке плаває, зараз в мирних потоках дощу, і живлюся тим, чим воно мене годує: тишею і снами. А за межами мене пильнують мої ангели-охоронці. Вони відводять ніж, націлений в мене, і вибивають з рук склянку, наповнену отрутою.
Цієї ночі я не могла заснути. Надворі лило, як з відра, під ковдрою було холодно. Вже дрімала, коли ззаду хтось обхопив мене руками. Я відразу згадала, що сплю сама, і почала відбиватись. На потилиці я виразно чула дотик чогось колючого: я ніколи не почувала такої відрази й ненависті, кусала його за пальці, і мої зуби проходили крізь щось безкосте й пружне. Боротьба тривала дуже довго. Я вся була мокра. А воно не відпускало. Коли запіяли півні, воно зникло. Я лежала, паралізована жахом і передчуттям поразки. Хто мені повірить, що я кілька годин боролась з нічною примарою, і ніхто з нас не переміг?
Чоловік:
Моя жінка має тяжкий характер. Я вже трохи звик, але коли бачу, що в очах її спалахує до мене ненависть, їду собі кудись. Нас, по суті, нічого не зв’язує, хіба те, що ми до кінця ще не пізнали одне одного. Колись я поїду назовсім. Власне, мені не треба сім’ї. Хіба комусь потрібні пута на ноги?
Як випадає гарний день, ходимо по лісі чи вибираємось на Ласки. Уріж — дуже гарна місцина для відпочинку. Коли хтось із друзів до нас навідується, то нетямиться від захвату. Півсвіту знає про Уріж та його привидів, хоч бери та засновуй туристське агентство. Ми іноді ще й вигадуємо різні неймовірні історії, яких самі потім боїмось, і тулимось одне до одного в ліжку, як перестрашені діти.
У Винниках, за рікою, густі хащі верболозу, де віддавна збираються відьмаки, або, як кажуть тут, опирі. Час від часу вони замордовують якогось нічного волоцюгу, що переходить річку, примушуючи його носити себе на плечах. На трупах немає ні ран, ні синяків. Найдивніше, що це діється наприкінці двадцятого століття, і не в глухому селі, і схоже на те, що воно буде тривати вічно. Жінка каже, що пішла би вночі на цвинтар, але тільки не за ріку. Хоч цвинтар в Урожі — теж веселе місце. Там вночі пасуться троє чорних коней, за якими наглядають три священики-покутники. Одна жінчина приятелька у великодню суботу серед білого дня здибала на цвинтарі чоловіка, що сам собі копав могилу. Але цей факт не можна перевірити. Подібні історії не дають поживи ні розуму, ні серцю, а моя жінка розповідає їх, щоб розважити гостей. Сама вона, здається, не боїться нічого. Отже, ту історію про опирів ми придумали одного сірого дня, вертаючись із лісу. Мушу зауважити, що аварії чи вбивства трапляються на річці, а в Урожі — лише страшні, не шкідливі привиди.
…Один чоловік помітив, що його жінка вночі щезає і повертається аж під ранок. Він одразу подумав, що тут замішаний коханок, і був страшенно обурений. Взявся вислідити жінку, але довго не міг, бо після роботи спав, як убитий. А жінка щось плела, ніби вставала до корови чи по пігулку від зуба. Але він вислідив, як вона побігла дорогою на міст і дійшла аж до лоз. Тоді він зразу втямив, що то опириця, і пішов до ворожбита. Той дав йому свяченої 12 раз пшениці й казав насипати на поріг, коли жінка піде до опирів. Чоловік так і зробив. Десь під ранок почувся шум і гук під вікном: жінка не змогла переступити через поріг. Вранці він забрав освячену пшеницю, і аж тоді прийшла до хати його жінка. Він їй нічого не сказав, але вона вже знала, що її таємниця відкрита, і поклялася звести його зі світу. Пару днів вона не ходила нікуди, а
