Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
…Як тільки вона вийшла з кімнати, я швидко одягнувся. Серце якогось дідька почало калатати. Вкрай неприємно було б, якби вона раптом вернулась і побачила мене вбраного. Я вже хотів було покинути цю авантюру, хай би все лишалось так, як є, але для чого тоді треба було вставати? Та я і не заснув би до ранку. Кляті двері скриплять, сам винен, що не змастив їх. Я став на сходах, вдихнувши судомно холодного повітря. Щось змусило мене повернути голову. Моя жінка сиділа на лавці під вікном у чорному плащі, накинутому поверх нічної сорочки, і в хатніх капцях. Було пізно тікати. Я пішов до неї. Вона миттєво зміряла мене гострим, зовсім не сонним, поглядом.
— Ось я тебе й підстеріг!
Мовчить.
— Ти завжди тут сидиш?
— А що я маю робити?
— Як що? Спати!
— Я вільна спати чи сидіти тут.
— Як твій чоловік, я мушу знати, куди ти ходиш ночами.
Вона глузливо посміхнулась.
— Як бачиш, я не упириця. У мене безсоння.
— То треба лікуватися. Сходи до лікаря.
— Навіщо? Мені й так добре. А в хаті душно.
Я сів коло неї. Вона мала рацію. Я для неї був карою, дияволом, сама присутність якого викликає задуху чи алергію від запаху сірки.
— А коли мене нема, ти теж виходиш?
— Ні, я боюся. Замикаю двері на ключ, а вікна на защіпку.
— Холодно. Ти можеш простудитися.
— Помацай, яка тепла рука.
Вона торкнулась моєї руки. Цей дотик і її тихий голос збудили в мені бажання.
— Ходімо спатоньки.
— Я вже не засну.
— А ми не будемо спати. Хочеш, віднесу на руках, як в добрі старі часи?
Вона раптом затремтіла і затулила лице.
— Ні-ні…
— Що з тобою?
— Все пропало… — залепетала вона. — Всьому кінець. Я не можу більше з тобою. Ох, не згадуй нічого. Нічого не було. Ти не любив мене ніколи. Їдь звідси: я вже мертва і нічим тебе не втішу.
— Що ти говориш? Заспокійся, — я не знав, що робити, бо перший раз бачив, як вона плаче. — Все буде добре…
— Ні, не буде. Ніколи вже не буде. Старе минулося, а нового нема. Порожньо, ох, як порожньо… Ох, які ми нещасні…
— Ми самотні, а не нещасні. Годі тобі плакати. Ходімо до хати. Я приготую тобі чаю, ти вип’єш і заснеш.
Вона перестала плакати.
— Добре. Посидь ще трохи. Ти коли поїдеш?
— Післязавтра, але я можу побути до суботи.
— Яка різниця! Я просто так питаю. Привези мені, знаєш, що?
— Що?
— Якусь цікаву-прецікаву книжку.
— Добре, — засміявся я. Навіть діти так легко не заспокоюються, як вона.
Жінка:
Він, напевно, думав, що я відьма. Яке ж було його розчарування, коли він побачив, що я сиджу собі просто під хатою. Раніше під час сварок я вибігала з хати і блукала десь над річкою, плакала і врешті-решт поверталась. Як це було давно!
Він знову поїхав. Цієї ночі щось колюче і бридке тулилось до мене. Я спитала: «Хто ти?» І почула здалеку глухий голос, але не розібрала нічого. Гнів охопив мене. Хто сміє мене торкатись? Хіба я вже така велика грішниця, що не можу відігнати від себе хрестом цю напасть? Я молилася, засинала, знову засинала, знову молилася, а під ранок відчула великий жаль до себе. Я замкнулася ще вдень на ключ, не бажаючи нікого бачити, писала листи, читала, робила все, щоб позбутись відчуття осквернення.
А ввечері, коли червоно заходило сонце, віщуючи вітер, вийшла надвір, і тут прийшов Моряк. Пізно було втікати до хати. Зрештою, я була йому рада.
— Я знову прийшов, — сказав він весело.
— Заходь до хати.
— А де твій чоловік?
— Поїхав. Він часто їздить.
— Певно, до коханки?
— З чого ти взяв?
— Я жартую.
Він став роздивлятися книжки, і йому трапилася гарна нагода пояснити свій прихід:
— Дай мені щось почитати.
— Пошукай собі, а я зготую каву.
Коли я вернулася, він мав уже добру купу книжок.
— У бібліотеках нічого ніколи нема, а читати маю час. Увечері нуджуся.
— Ти думаєш все життя прожити в Урожі?
— А скільки того життя? Ходжу до лісу, на річку. А тобі хіба зле?
— Якби було зле, я б тут не сиділа.
— А не страшно без чоловіка?
— Ні, я двері замикаю.
— Правильно робиш. Слухай, давай підемо до мене, покажу тобі, як я зробив ремонт. Назад відведу.
— Не хочу ускладнювати собі життя.
— Чим? І яке життя? Хочеш сказати, що ти щаслива? Якби тут бігали твої діти, я б повірив.
— Чоловік не хоче дитини.
— То вижени його! Я був би щасливий, якби мене чекали вдома жінка й мале. Але я знався з самими лише курвами, вибач на слові. І тепер маю пустку. Хіба ти не бачиш, ти і твій чоловік, що мене тягне просто перемовитись словом з тобою, бо ти жінка справедлива і мудра. Я сам-один на світі, і хай не маю жінки, то хоча б сестра була. Тутешні жінки одуріли від роботи, дітей, але й вони б мене вислухали. Але я прийшов до тебе.
— Чому до мене?
— Бо я любив тебе колись і зараз люблю. І радий, що твого чоловіка нема зараз вдома.
— Йди краще звідси, — обурено сказала я. — Не хочу я цих розмов. Ти ніколи мене не штовхав у воду і не любив у восьмому класі. Зі своїми проблемами ми з чоловіком самі розберемося.
— Вибач, — розгубився він. — Я два тижні мучився, поки прийшов сюди. Не хотів набридати. Сиди в своїй пустці, а я в своїй. Добраніч! Дякую за каву.
Він згріб книжки під пахву. Я довго сиділа на канапі, не запалюючи світла, і мені хотілось скавуліти, як цуценяті, що перший раз опинилося в чужому домі.
Жінка:
…Що маю діяти тут сама? Сьогодні прибирала в сінях; треба було прибрати щось з одежі. Доторкнулась до чоловікової куртки, і мене ніби вдарило електричним струмом. Я півдня ходила сама не своя, наче то одежа померлого. Так мені стало боляче і гірко, як за тим, хто вже ніколи
