Жити сьогодні - Христина Лукащук

– Ні, не бачу, – сухо відповіла мала, забрала долоньку з дідусевої руки і, не зважаючи більше ні на кого, побігла до виходу.

– Та куди ж ти? Ноги промочиш! Зачекай, поки злива вщухне, бо дістанеться мені на горіхи від твоєї матері.

– Уже вщухла, – на льоту проспівало дівча, і щойно ступило за двері, дощ й справді вщух.

– Горнятко кави, звареної і без цукру.

– Може, з кардамоном?

– Так, можна, – не зауважуючи глузливого тону бармена, зрадів він.

– А смоли гарячої? Де я вам візьму звареної кави, як у мене тільки апарат стоїть – я йому таблетку спресовану, а він мені каву. Ви з якого світу, чоловіче? – промовисто-підозріливо, та не без інтересу, запитала жінка, хто стояла на касі і водночас виконувала роль бармена, кельнера й продавця всілякої всячини.

Він спантеличено підвів на неї очі і, не моргаючи, вдивлявся в її, судячи з чорних кіл під очима, невиспане обличчя. «Ах, так, це ж цілодобова бензозаправна станція, тож і крамниця працює цілодобово. Мабуть, вона тут цілу ніч працювала, тому така недобра», – подумав він і майже з ніжністю подивився в її, колись, імовірно, голубі, мов ранковий вітер, очі, які тепер вицвілими пелюшками висіли навпроти нього.

І хтозна: може, цій продавчині в око залетіла якась порошинка, а може, вона встигла зауважити ніжність у його очах, якої не бачила останні років зо двадцять, відколи вийшла заміж і приїхала до цього містечка, чи, може, тому, що ось-ось мав би остаточно вщухнути дощ й визирнуло б сонце. Ледь повагавшись, вона гукнула йому наздогін:

– Зачекайте, добродію, я зараз хутенько щось придумаю. А запарена кава може бути? – проспівала вона.

Він, ще нічого не розуміючи, ствердно кивнув головою.

«Біда не в тім, що ти мене не любиш, – виводила вона біля кавового апарата, вміло пораючись у своєму володінні. – Зараз буде кава, голубчику, буде тобі кава, така, як ти хочеш… Біда у тім, що я тебе не можу розлюбити», – закінчила вона на одному диханні, і він з приємністю зауважив, що в жінки на диво живий голос і міг би належати відомій співачці. Вона легко, немов усе життя тільки це й робила, розірвала пакет фільтра, викинула таблетку спресованої кави в керамічне горня, розтовкла її і залила окропом.

– Ось. Так, як ви й просили. Майже.

Вона цнотливо опустила очі і зашарілась. Видно було, що жінка не кокетує, що їй просто захотілося догодити цьому дивному молодикові.

Він, досі дивуючись зі зміни її настрою, простягнув руку за кавою.

– Скільки коштує така кава? – схаменувся він.

– Як і звичайна. Ще й на цукрі зекономила, – всміхнулася, і на її щоках з’явилися дві несміливі ямочки.

Так і є, він забув гаманець у старому піджаку. Гарячково себе обмацував, сподіваючись його таки знайти. По черзі запихав руку в кожну кишеню, намагаючись намацати бодай дріб’язок. Має ж у нього бути при собі хоча б кілька гривень. Зрештою, він безпорадно розвів руками, аж раптом на підлогу випав шматок паперу. Кинувся піднімати і завмер, мов укопаний. Дивився на нього, як на метеорит, а не аркуш, вирваний з блокнота. Нагнувся. Простягнув руку і його наче струмом вразило. Як він міг забути? Як він міг забути про цей дзвінок? Учора, вже пізно вночі, зателефонувала якась жінка і сказала, що його подруга просить якнайшвидше приїхати, бо їй необхідно йому сказати щось дуже важливе. А напередодні вона ходила до лікаря, принаймні казала, що мусить піти, бо недобре почувається, а ще за день перед тим – вони посварилися. Думав, що перемелеться і завтра вони помиряться, але ж ця його робота, презентація, клята виставка. Необхідно було як слід підготуватись, аби не підвести людей, з якими працював, – це ж справа всього його життя. Тому кілька останніх днів він практично жив у своїй майстерні, підписуючи, підправляючи, підчищаючи дрібні і, на перший погляд, непомітні ґанджі. Проте знав, що на презентацію прибудуть розмаїті фахівці і люди, які не подарують йому тих огріхів.

Насправді майстернею він називав стареньку батьківську хатину за містом, яку не хотів продавати, тому пристосував для роботи.

На змоклому клаптикові паперу був телефон, за яким він міг знайти свою подругу.

– У вас є… є у вас телефон? – затинаючись запитав він, уперше в житті шкодуючи, що не має, як усі нормальні люди, мобільного телефону. – Я можу від вас подзвонити? Мені дуже потрібно. А я за все розрахуюся, пізніше… Завтра, ні, ще сьогодні. Ввечері. До котрої ви працюєте?

Жінка трохи здивовано, проте мовчки, виставила телефонний апарат з-під ляди і підсунула до нього. Руки тремтіли, й він ніяк не міг потрапити пальцем у потрібну дірочку.

– Дозвольте, – вона обійшла прилавок, взяла з рук папірець і цифра за цифрою набрала номер. Пішли довгі гудки. Добре, хоч не зайнято. Простягла йому трубку: – Говоріть.

– Алло, люба, це ти? Так? Слава Богу! Я їду до тебе! Ні, не потрібно? Все добре? Ти можеш зачекати? Ти маєш мені щось сказати? Важливе? Страшенно? Не кажи мені зараз нічого. Я дуже погано тебе чую. Я скоро сам приїду, моє серденько. Я… пробач мені, забудь усе, що я тобі казав. Я теж хочу сказати тобі щось дуже важливе, голубонько моя. Цілую, бережи себе… – Він опустив важіль і так стояв із повислою в руці телефонною трубкою, нічого довкола себе не помічаючи. Ні того, що його кава вже давно охолола, ні того, що з телефонної трубки лунали короткі гудки, ні того, що жінка за прилавком втирає дрібні сльози розчулення, бо їй за життя ніхто таких слів не казав. Навіть по телефону.

Він мчав, не збавляючи швидкості ось уже півгодини. Судомно вчепившись у кермо, чоловік пильно стежив за дорогою. Поки не вдасться виїхати на асфальт, потрібно вважати на вибоїни і баюри, аби не лишити в них колеса. Дощ начебто вщух, але все одно мжичило. Волога налипала на лобове шкло, непомітно й підступно, вкриваючи його невидимою плівкою. Він увімкнув двірники, але стало ще гірше – в бачку закінчилася вода, що мала б змити той бруд. Шкло було каламутне і з розводами.

Аж ось і асфальт. Можливо, варто все-таки подумати над пропозицією менеджера й придбати собі майстерню, хай