Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук

— Так, але мала би заплатити податок, пройти митний контроль.

— Митниця б не пропустила цілу скриньку коштовностей. Вважайте, що мито і податок було заплачено високим панам з воєводства. Тому з Деккером зачіпатися не просто. Ніхто не дозволить наплювати в кашу, яку він спритно заварив.

— А чим займається ваша контора?

— Чесно кажучи, всім. Мусимо перетинатися і з Деккером, бо готуємо для емігрантів папери, спродуємо їхню нерухомість і меблі, які вони залишають.

— За якою адресою мешкав ваш приятель? — запитав я.

— Круп’ярська, 4.

— Ну, що думаєш? — запитав Обух, коли ми вийшли з кнайпи.

— Думаю, що варто було б потинятися біля того будинку. Може, якісь сліди виявляться.

— Чудова думка. Цим ти й займешся. Візьми моє авто.

— А ти забери з міської трупарні тіла, і хай твої хлопці зроблять розтин.

Він поплескав мене підбадьорливо по плечах і повернувся до комендатури. Себто це означало, що він не бачить поважних перспектив у цій справі. А я сів до авта і поїхав на Личаків. Круп’ярська була бічною і вела на Кайзервальд. Відшукати вигорілий будинок було просто — шиби повилітали, а стінами тягнулися чорні язики обсмаленого тиньку. Чувся сморід згорілого дерева, яке заливали водою з пожежних сикавок. Я штовхнув хвіртку, зайшов на подвір’я і відразу ж почув, що мене хтось кличе. З протилежного будинку вийшов літній чоловік.

— Прошу пана, а що ви там шукаєте?

— Я з поліції.

— Справді? — В його голосі вчувалося недовір’я.— А має­те лєґітимацію?

Я показав йому не зовсім легальне посвідчення, яке мені колись видав Обух.

— Дивно,— сказав чоловік.— Бо казали, що справа зрозуміла і закрита.

— Це так, але є деякі питання. Ви тут живете?

— Через дорогу. Називаюся Вацяк. І пан жандарм просив мене позирати, чи хтось не навідається. Може, які злодюжки.

— А є там ще що красти?

— Ну, передпокій не згорів, і кабінет пана меценаса[12]. Та й кухня майже ціла. А знаєте, для декого й клямку з дверей викрутити і то хліб. Чи й двері з петель зняти. Тяжкий час.

— То ви маєте ключа до вхідних дверей?

— Ая, маю. Хочете зайти? Я б не радив. Там страшний сморід. Трупи вже забрали, але запах згорілої фарби, меб­лів…

— Я думаю, що крізь висаджені вікна він уже мав би вивітритися.

— Знаєте що? Зараз я вам винесу мокрого рушника, і ви прикладете собі до лиця. Хвильку.

Він швиденькою ходою пошкандибав до будинку навпроти. Що я сподівався там побачити? Невідомо. Хотілося просто мати перед собою всю картину трагедії.

Вацяк повернувся з мокрим рушником, піднявся на ґанок і відчинив двері.

— Я вас тут зачекаю,— сказав.

Я притулив рушника до обличчя і зайшов до передпокою. Він справді вцілів. На вішаку ще висіли плащі, в кутку стояло пудло для парасольок. Зверху на полиці над вішаком вишикувалися чотири фетрові капелюхи. Всі чоловічі.

Далі була вітальня, де розігралася вся сцена. Тут вигоріли всі меблі й поверхня підлоги, що була вся залита водою. Від вітальні в обидва боки йшли покої. ­Покій ліворуч був зачинений, лише двері вигоріли. Покій праворуч мав двері відчинені навстіж, він вигорів повністю разом із ліжком, яке тепер зяяло чорними пружинами.

Я відчинив двері ліворуч. То був, либонь, кабінет адвоката. Він уцілів, вигоріло лише трохи підлоги, заки наспіли пожежники. Я підійшов до письмового столу, на якому лежала ціла гора папок. На кожній папці красувалося чиєсь прізвище. Я перегорнув їх. Усі прізвища були єврейські. Мабуть, то й були папери емігрантів. За кілька хвилин я збагнув, що всі папки мають схожі бланки й документи, різниця лише в прізвищах і фотографіях. Я витягнув зі споду сухішу папку і сховав за пазуху. Потім узяв аркуш паперу й виписав прізвища, що були на папках.

Ставало все важче дихати. Я вийшов з будинку. Вацяк сидів на східцях, почувши, що я виходжу, схопився на ноги і замкнув двері на ключ. Я роззирнувся.

— А тут ще є підвал? — запитав я.

— Так. Вхід з боку саду. І туди хочете зазирнути?

— Здалося б.

— Добре, ходімо. Там нічого не горіло, то лишіть рушника тут, а я потім заберу.

Я повісив рушник на перилах, й ми обійшли будинок ззаду. Вацяк відчинив дерев’яні двері, помальовані зеленою фарбою, і пропустив мене вперед. Підвал мав два просторих приміщення. В одному був дерев’яний верстат, на стінах висіли столярські інструменти. В другому під стіною стояв злегка запилюжений стелаж зі слідами від слоїків.

— Що тут було? — кивнув я на стелаж.

Вацяк зашарівся і став щось бурмотіти невиразне.

— Тут були всілякі закрутки? Так? — запитав я.

Він несміливо кивнув.

— І ви їх забрали собі?

Він опустив очі.

— Прошу пана, а кому вони б ще здалися? І так пропали б. То я переніс до себе. Але якщо ви наполягаєте, ми зараз усе з дружиною попереносимо назад. Не хотілося б, щоб воно пропало. Ви ж мене не видасте?

Я подумав, що мені краще мати його по своєму боці.

— А що ще ви перенесли до себе?

— Пане комісар, бігме більше нічого. Ще тут був мішечок пророслої цибулі і такої ж пророслої бульби. Літо ж надворі. То я і їх забрав. Бульбу курам буду варив, а цибулю висаджу.

— А інструменти?

— Ні-ні. Навіть цвяшка не рушив.

— Гаразд. Але майте на увазі, що в небіжчиків бувають родичі. Будинок можна відремонтувати, і згодом хтось тут поселиться.

— Так-так, я розумію.

— Скажіть ще таке. Вчора увечері ви не чули звідси якогось галасу? Ніхто не кричав?

— Ні. То було вже пізно, як почалася пожежа. Ми лягли спати. А прокинулися, коли почули, як шиби лускають: пах! пах! пах!

— Ви тоді визирнули у вікно?

— Так.

— Не побачили часом, що хтось тікає? Може, авто яке?

— Ні, нічого такого. Але, бачите, втекти можна і садами. Зовсім не конче вибігати на вулицю.

Я погодився, оглядаючи просторий сад, який виходив на другу вулицю. Я потиснув йому руку.

— Гаразд, я ще сюди завітаю. Дякую, що помогли.

Після цього я пішов до редакції «Нового Часу» на Костюшка[13], 1а. Редакція працювала у вакаційному складі, більшість перебували на відпочинку в Карпатах, а тут ще й літо шкодило дисципліні, й журналісти воліли писати щось по кнайпах. Редактор Лев Чубатий[14] власне закінчив нараду. Він був старший за мене на років десять і встиг повоювати в січовому стрілецтві.

— Сервус,— привітався я.— Чи можна з вами перебалакати?

— А-а, Марко! Сервус, сервус… То має бути ціхо-ша?

— Бажано.

— То ходімо до кабінету.

Ми сіли на канапі, Левко простягнув мені цигарки, ми закурили.

— Ну, кажи,— підбадьорив мене, бо, як поправді, я не знав, з чого почати.

Врешті я розповів, що знав про загибель Коса і дівчини, і показав папку, яку поцупив зі згорілої хати. Левко погортав її і сказав:

— Чим це тебе зацікавило?

— Ще не знаю.

— Але ти хочеш в тому напрямку копати?

— Принаймні спробую. Я почув, що євреї, які емігрують до Палестини, депонують свої коштовності в совєтському консуляті. А потім консулят пересилає їхнє майно до Бухаресту.

— Так, і я таке чув. Те саме чинять і німці. Дві німецькі партійні організації на теренах Малопольщі — «Jung­deutsche