Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук

— Комендатура поліції? — перепитав чийсь м’який вкрадливий голос.

— Так,— відповів Обух.

— Чи маю честь розмовляти з комісаром Обухом?

— Так. Слухаю.

— Хотів би-м з паном перекинутися кількома словами.

— Саме зі мною?

— Так. Але, звичайно, не в панськім бюрку.

— Добре. Тоді де?

— «Під мокрим рядном» за п’ять хвилин.

— Як я упізнаю вас?

— Сам підійду до пана.

Обух поклав слухавку і сказав:

— Можливо, щось цікаве, а можливо, пшик. Я вибіжу. Зачекаєш на мене?

— Ще чого! Піду з тобою. Не маю ніц проти філіжанки кави.

Офіційно такої кнайпи з такою назвою не існувало, була кнайпа пана Мокрого на Фредра, а хтось прозвав її «Під мокрим рядном», і так то пристало, що ніхто її інакше й не називав, хоча вже й самого пана Мокрого не стало, а новий власник мав зовсім інакше прізвище. В кнайпі не було людно — лише кілька відвідувачів. Ми сіли за столик, і щойно нам принесли каву, як з глибини приміщення випірнув низенький чоловічок років п’ятдесяти і подріботів до нас, тримаючи в руці горнятко. Він підсів до нашого столика і тихо промовив:

— Не сподівався, що побачу пана в товаристві…

— Це мій товариш Марко Крилович. Можливо, чули — нічний репортер.

— А-а! Ще б пак! — зрадів чоловічок.— Як не чути! Читаємо газети, слухаємо радіо. Мене звати Кароль Гловек. Адвокатська контора «Зайдель і К». Я в справі смерті такого собі добродія Альберта Коса.

— Альберт Кос? — Обух здивовано зиркнув на мене, чекаючи, що, можливо, я пригадаю хто це, але я похитав головою.— Наскільки мені відомо, жодна справа на таке ім’я не потрапляла до нашої комендатури.

— Та це й не дивно,— усміхнувся Кароль.— Альберт Кос помер учора вночі. Лікарі констатували смерть від надмірного вживання алкоголю. Чоловік, мовляв, перепив, а потім, наливаючи до лямпи гасу, хляпнув на себе і загорівся, спричинивши пожежу…

— Ну, що ж…— промовив Обух.— І таке буває.

— Я б навіть уточнив, що й не таке буває. Але у цьому всьому і криється таємниця. Щось у цій смерті нечисте.

— Що саме? Такий нещасний випадок цілком вірогідний. Не так давно на Замарстинові жінка палила листя, хлюпнула на нього гасу, полум’я охопило її гумового плаща, і вона загинула. Ви ж самі кажете, що спричинив пожежу алкоголь.

— Це не я кажу, а лікарі. А я вам кажу, що тут не все чисто. На жаль, разом із ним загинула дівчина.

— Вона теж перепила? — запитав я.

— Ні! Що ви! Але покійний Кос не вживав алкоголю.

— А ви звідки про це знаєте?

— Знаю, бо вже років зо двадцять я є… точніше, був його приятелем. Близьким приятелем. Зрештою, ми й працювали разом. Він ніколи не пив. Навіть пива не пив.

— І все це спричинила одна лямпа? — здивувався я.

— Справедливе запитання,— погодився Кароль.— Не одна лямпа. Адже він мусив мати якусь посудину, з якої наливав гас до лямпи. Альберт буцімто перекинув її на себе, потім випустив з рук, гас розтікся, і все довкола миттю вкрилося полум’ям.

— То в них що — електрики не було? — запитав комісар.

— Альберт купив невикінчену будову, все довів до ладу, якраз комісія мала прийняти і дати дозвіл на під’єднання струму.

— То який висновок зробила поліція?

— Та яка поліція! Спочатку там були пожежники, вони не помітили нічого особливого. Потім, коли пожежу погасили, прийшов жандарм, який з вуст лікаря списав протокол і постановив, що тут криміналу нема. От і все.

— Звідки взялася версія, що Кос був п’яним?

— Вони знайшли розтрощену пляшку горілки. Але її мусив хтось принести. Скажімо, той гість.

— А дівчина? — запитав Обух.— Хто вона?

— Я знаю лише, що познайомилися вони під час судового процесу,— продовжив Кароль.— Вона розлучалася зі своїм чоловіком і найняла Альберта. Процес розтягнувся, бо Іґнац Деккер нізащо не погоджувався розлучатися, а надто ділити майно. Отак вони й зійшлися.

— Деккер її чоловік?

— Так.

— Діти у них були?

— З Деккером? Ні.

— А з Косом?

— Та звідки? Вони не так давно зблизилися.

— Отже, ви не вірите, що то був нещасний випадок,— підсумував Обух.— Тоді що?

— Їх убили,— твердо промовив Кароль.

— Якщо їх убили, то це можна з’ясувати,— втрутився я.— Кулі, ножові рани…

— Навіщо аж так? Уявімо, що хтось прийшов до них. Хтось, кого вони добре знали. Допустимо, це був Деккер з пропозицією мирової угоди. Відбулася певна розмова, яка завершилася не так, як хотілося б гостеві. Тоді він схопив гасову лямпу й пошпурив нею в Альберта. А коли дівчина кинулася його гасити, облив і її.

— Чим облив? Гасом?

— Ну так! У них же ж електрики не було. Отже, мусив десь бути бутлик чи каністра з гасом. Або міг ту каністру і з собою принести в торбі.

— А каністру чи бутлик знайшли? — запитав я.

Кароль зітхнув, мовби розпачуючи над своєю добре збитою версією:

— Ні, не знайшли. Можливо, гас був у тій пляшці з-під горілки. Але вона розлетілася на друзки і так вигоріла, що довідатися про її вміст вже неможливо. А можливо, убивця забрав посудину з собою. Тобто в будинку її не було. Так що всі зійшлися на тому, що то нещасний випадок.

— Знаєте що,— промовив Обух.— Та дилема — пив він чи не пив — взагалі не має нічого до речі. Він міг необережно облитися гасом, і будучи цілковито тверезим. Далі випустив з рук лямпу і пляшку. В такій ситуації люди часто панікують і роблять багато зайвих рухів. Тому алкоголь не може бути єдиною причиною сумніву, що то не є нещасний випадок. Мусять бути якісь інші докази.

— Так,— зі смутком погодився Кароль.— Я розумію.

— Ми спробуємо перевірити алібі Деккера. Але, як по правді, то тут мало за що можна зачепитися.

— Чому мало? Гадаю, на його одязі мусять бути сліди гасу.

— Він міг той одяг випрати або й викинути. Крім того, де певність, що то був він? Міг когось найняти.

Кароль помітно скис.

— То страшний дрань…— промовив.— Він її лупцював, тягав за волосся. Бідна дівчина пішла спати в такому віці.

— Скільки їй було?

— Двадцять чотири чи двадцять п’ять.

— Чим той Деккер займається?

— О, в нього дуже прибутковий ґешефт. Помагає євреям вивезти готівку і коштовності до Палестини.

— Яким чином?

— Він має своїх людей в совєтському консуляті. Кожен, хто хоче врятувати своє добро, а вивезти його легально не може, депонує в консуляті скриньку з коштовностями і грошима з умовою, що у випадку його смерті скриньку відправлять до Бухаресту на ім’я його вигаданого брата. В еквадорському консуляті він отримує еквадорську візу і виїжджає з нею до Румунії, де нібито повинен сісти на корабель, який повезе його до Латинської Америки. Але… не сідає, а нагло «помирає». Відтак консулят посилає ту скриньку до Бухаресту на ім’я його брата, який і є тим самим євреєм. Відтак він у Констанці таки сідає на корабель і пливе до Палестини.

Обух неабияк здивувався:

— І досі ще ніхто цього шахрайства не розкрив?

Кароль засміявся і закурив:

— Пане комісар, навіть не пробуйте туди лізти, бо там такі високі