Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук
— Комендатура поліції? — перепитав чийсь м’який вкрадливий голос.
— Так,— відповів Обух.
— Чи маю честь розмовляти з комісаром Обухом?
— Так. Слухаю.
— Хотів би-м з паном перекинутися кількома словами.
— Саме зі мною?
— Так. Але, звичайно, не в панськім бюрку.
— Добре. Тоді де?
— «Під мокрим рядном» за п’ять хвилин.
— Як я упізнаю вас?
— Сам підійду до пана.
Обух поклав слухавку і сказав:
— Можливо, щось цікаве, а можливо, пшик. Я вибіжу. Зачекаєш на мене?
— Ще чого! Піду з тобою. Не маю ніц проти філіжанки кави.
Офіційно такої кнайпи з такою назвою не існувало, була кнайпа пана Мокрого на Фредра, а хтось прозвав її «Під мокрим рядном», і так то пристало, що ніхто її інакше й не називав, хоча вже й самого пана Мокрого не стало, а новий власник мав зовсім інакше прізвище. В кнайпі не було людно — лише кілька відвідувачів. Ми сіли за столик, і щойно нам принесли каву, як з глибини приміщення випірнув низенький чоловічок років п’ятдесяти і подріботів до нас, тримаючи в руці горнятко. Він підсів до нашого столика і тихо промовив:
— Не сподівався, що побачу пана в товаристві…
— Це мій товариш Марко Крилович. Можливо, чули — нічний репортер.
— А-а! Ще б пак! — зрадів чоловічок.— Як не чути! Читаємо газети, слухаємо радіо. Мене звати Кароль Гловек. Адвокатська контора «Зайдель і К». Я в справі смерті такого собі добродія Альберта Коса.
— Альберт Кос? — Обух здивовано зиркнув на мене, чекаючи, що, можливо, я пригадаю хто це, але я похитав головою.— Наскільки мені відомо, жодна справа на таке ім’я не потрапляла до нашої комендатури.
— Та це й не дивно,— усміхнувся Кароль.— Альберт Кос помер учора вночі. Лікарі констатували смерть від надмірного вживання алкоголю. Чоловік, мовляв, перепив, а потім, наливаючи до лямпи гасу, хляпнув на себе і загорівся, спричинивши пожежу…
— Ну, що ж…— промовив Обух.— І таке буває.
— Я б навіть уточнив, що й не таке буває. Але у цьому всьому і криється таємниця. Щось у цій смерті нечисте.
— Що саме? Такий нещасний випадок цілком вірогідний. Не так давно на Замарстинові жінка палила листя, хлюпнула на нього гасу, полум’я охопило її гумового плаща, і вона загинула. Ви ж самі кажете, що спричинив пожежу алкоголь.
— Це не я кажу, а лікарі. А я вам кажу, що тут не все чисто. На жаль, разом із ним загинула дівчина.
— Вона теж перепила? — запитав я.
— Ні! Що ви! Але покійний Кос не вживав алкоголю.
— А ви звідки про це знаєте?
— Знаю, бо вже років зо двадцять я є… точніше, був його приятелем. Близьким приятелем. Зрештою, ми й працювали разом. Він ніколи не пив. Навіть пива не пив.
— І все це спричинила одна лямпа? — здивувався я.
— Справедливе запитання,— погодився Кароль.— Не одна лямпа. Адже він мусив мати якусь посудину, з якої наливав гас до лямпи. Альберт буцімто перекинув її на себе, потім випустив з рук, гас розтікся, і все довкола миттю вкрилося полум’ям.
— То в них що — електрики не було? — запитав комісар.
— Альберт купив невикінчену будову, все довів до ладу, якраз комісія мала прийняти і дати дозвіл на під’єднання струму.
— То який висновок зробила поліція?
— Та яка поліція! Спочатку там були пожежники, вони не помітили нічого особливого. Потім, коли пожежу погасили, прийшов жандарм, який з вуст лікаря списав протокол і постановив, що тут криміналу нема. От і все.
— Звідки взялася версія, що Кос був п’яним?
— Вони знайшли розтрощену пляшку горілки. Але її мусив хтось принести. Скажімо, той гість.
— А дівчина? — запитав Обух.— Хто вона?
— Я знаю лише, що познайомилися вони під час судового процесу,— продовжив Кароль.— Вона розлучалася зі своїм чоловіком і найняла Альберта. Процес розтягнувся, бо Іґнац Деккер нізащо не погоджувався розлучатися, а надто ділити майно. Отак вони й зійшлися.
— Деккер її чоловік?
— Так.
— Діти у них були?
— З Деккером? Ні.
— А з Косом?
— Та звідки? Вони не так давно зблизилися.
— Отже, ви не вірите, що то був нещасний випадок,— підсумував Обух.— Тоді що?
— Їх убили,— твердо промовив Кароль.
— Якщо їх убили, то це можна з’ясувати,— втрутився я.— Кулі, ножові рани…
— Навіщо аж так? Уявімо, що хтось прийшов до них. Хтось, кого вони добре знали. Допустимо, це був Деккер з пропозицією мирової угоди. Відбулася певна розмова, яка завершилася не так, як хотілося б гостеві. Тоді він схопив гасову лямпу й пошпурив нею в Альберта. А коли дівчина кинулася його гасити, облив і її.
— Чим облив? Гасом?
— Ну так! У них же ж електрики не було. Отже, мусив десь бути бутлик чи каністра з гасом. Або міг ту каністру і з собою принести в торбі.
— А каністру чи бутлик знайшли? — запитав я.
Кароль зітхнув, мовби розпачуючи над своєю добре збитою версією:
— Ні, не знайшли. Можливо, гас був у тій пляшці з-під горілки. Але вона розлетілася на друзки і так вигоріла, що довідатися про її вміст вже неможливо. А можливо, убивця забрав посудину з собою. Тобто в будинку її не було. Так що всі зійшлися на тому, що то нещасний випадок.
— Знаєте що,— промовив Обух.— Та дилема — пив він чи не пив — взагалі не має нічого до речі. Він міг необережно облитися гасом, і будучи цілковито тверезим. Далі випустив з рук лямпу і пляшку. В такій ситуації люди часто панікують і роблять багато зайвих рухів. Тому алкоголь не може бути єдиною причиною сумніву, що то не є нещасний випадок. Мусять бути якісь інші докази.
— Так,— зі смутком погодився Кароль.— Я розумію.
— Ми спробуємо перевірити алібі Деккера. Але, як по правді, то тут мало за що можна зачепитися.
— Чому мало? Гадаю, на його одязі мусять бути сліди гасу.
— Він міг той одяг випрати або й викинути. Крім того, де певність, що то був він? Міг когось найняти.
Кароль помітно скис.
— То страшний дрань…— промовив.— Він її лупцював, тягав за волосся. Бідна дівчина пішла спати в такому віці.
— Скільки їй було?
— Двадцять чотири чи двадцять п’ять.
— Чим той Деккер займається?
— О, в нього дуже прибутковий ґешефт. Помагає євреям вивезти готівку і коштовності до Палестини.
— Яким чином?
— Він має своїх людей в совєтському консуляті. Кожен, хто хоче врятувати своє добро, а вивезти його легально не може, депонує в консуляті скриньку з коштовностями і грошима з умовою, що у випадку його смерті скриньку відправлять до Бухаресту на ім’я його вигаданого брата. В еквадорському консуляті він отримує еквадорську візу і виїжджає з нею до Румунії, де нібито повинен сісти на корабель, який повезе його до Латинської Америки. Але… не сідає, а нагло «помирає». Відтак консулят посилає ту скриньку до Бухаресту на ім’я його брата, який і є тим самим євреєм. Відтак він у Констанці таки сідає на корабель і пливе до Палестини.
Обух неабияк здивувався:
— І досі ще ніхто цього шахрайства не розкрив?
Кароль засміявся і закурив:
— Пане комісар, навіть не пробуйте туди лізти, бо там такі високі
