Хрест: постбіблійний детектив - Василь Андрійович Базів

– Вас нема у відомості. Питайте начальника цеху.

Гроші вартують не більше, ніж вони вартують, але Бальтазара, одначе, бентежила інша симптоматика – може, він де запоров якесь ексклюзивне замовлення туди – за «бугор»?

– Та ні, про що ви говорите? – заспокоював начальник цеху. – Такі руки, як у вас, збоїв не дають.

– То в чому справа?

– Я вам цього не говорив, але підіть спитайте парторга.

– А до чого тут парторг до роботи? Я ж не член їхньої партії. Я роблю мовчки свою роботу.

– Ну, як би вам сказати, виходить, не зовсім мовчки. Але йдіть до нього. Я вам нічого не говорив.

Бальтазар пішов. Парторг був м’якосердним і товстуватим, уже пенсійного віку росіянином. На заводі його поважали, бо то була велика рідкість, що на такій посаді і не пакостить задарма людям.

– Ты же у нас Андрей Рублев. При капитализме ты бы миллионером стал, а здесь ты за 13-ю зарплату партию беспокоишь. Не получил теперь – в следующем году получишь.

– Ви мені, пане Панов, зуби не заговорюйте. Я знаю, що у вашій партії нічого так просто не буває. Нині зарплату не дали, а завтра на Сибір відправите.

– Ну какой же я тебе пан? Я тебе друг, товарищ и брат. А посему скажу тебе, чего не имею права говорить. Язык твой – враг твой. Вот ведь какая штука.

Бальтазар почав згадувати всі балачки на заводських перекурах. Він знав, що то значить бовкнути зайве без потреби. На профспілкові збори, коли туди зганяли, він ходив. Але завжди мовчав. Ні, отут він точно не проколовся.

– Уперше чую, що я «болтун», пане Панов. То ви мені відкриття зробили. Не знав раніше такого про себе. І що такого я набовкав на вас чи на вашу партію?

– Да если б ты на меня – вали. Сколько влезет. Но ты не на меня, а действительно на партию попер.

Треба було захищатися. Дуже часто такі відверті розмови закінчувалися трагічно, і «чемодан, товарняк, Норильск» були не найгіршим варіантом.

– То вже поважніша справа, ніж та всрана зарплата. То вже смаленим пахне. Якщо я проти партії, то я проти держави. А за таке треба карати, і я знаю, як це робиться. Як я ставлюся до вашої партії – то нехай буде в мені. Але я ніколи вголос на заводі не говорив зле про партію. Я буду на вас скаржитися, пане парторг. Ви добрий чоловік, але ліпше від мене знаєте, чим закінчується те, що ви мені закидаєте.

– Да успокойся. Неужели ты думаешь, что я зла тебе желаю? Ты же знаешь, как я отношусь к вам, местным. Я вас понимаю, уважаю. И за это вы меня уважаете. Так?

– Так.

– А теперь пойдем пройдемся.

Уже надворі Панов перейшов на шепіт, хоча тут несамовито гриміли заводські механізми.

– Сейчас ты сам поймешь, что я не вру. А ну-ка вспомни, кому ты рассказывал заповит «Як умру, то поховайте мене в кукурудзі, не забудьте поставити хімію на пузі». Но это еще куда ни шло. А кто потом говорил, что этот пузатый антихрист Хрущев будет гореть в аду, потому что он пошел против Бога и закрывает церкви? Кто это говорил? Я или ты?

Ярема наче вже не слухав далі. Показалося те, у що він ніколи не хотів вірити. Бо повірити в це – означало перевернути усю свою свідомість. Бо воно просто не влазило в цю свідомість. Було поза її межами. Було з іншого світу, у якому він не жив, а тому в його реалії не вірив.

– Ну что молчишь? Говорил или не говорил?

– Так. На сповіді. У священика. Говорив те, що в мене на душі. Те, що не дає спокою. Що мені найбільше болить. Говорив правду. Бо то сповідь.

– Ну вот тебе и споведь. Нашел кому говорить. Попу. Да попы – сволочи. Поэтому я в партию и товарища Ленина верую, а не в Бога.

– Бог тут ні до чого, пане Панов. Бога не гнівіть.

– Все они, попы, – стукачи. Чтоб ты знал. А ты говоришь – правду сказал, на душе накипело… Он что, твое излияние Богу передаст? А хера там. Он его мигом в донос – и не Богу, а начальнику КГБ. Понял, богомолец ты мой? Я тебе больше скажу. Батюшке ты столько наизливался, что стоял вопрос о том, чтобы уволить тебя и вздернуть. В лучшем случае, трудился бы ты где-нибудь на Тобольском стеклозаводе. Загремел бы за антисоветчину на всю оставшуюся жизнь. Но мы на заводе отстояли. Вернее, в министерстве в Москве вмешались. Там же знают, кто отрасль на экспорт вывел. Сам министр отстоял, говорит: «Ну что вам одним бандеровцем больше, одним меньше? А честь родины на международном рынке угробите». Так что ты, Ярема, спокойно работай. По тебе решение принято. Не трогать пока. Но ты больше к попу не ходи. На хера он тебе? Ты видишь, что еще раз исповедуешься по полной программе, загремишь, как фанера над Парижем. Оно тебе надо? И нам не надо. Пойдем дрогнем по гранчаку. Я ставлю. От имени партии.

Вони зайшли якраз до буфету біля прохідної. Приголомшений Бальтазар ще довго перешіптувався з парторгом у кутку, наливаючи раз по раз пролетарську порцію.

Додому він повернувся добряче напідпитку. Тут він не міг не висповідатися. Йому здавалося, що його 17-річний син – школяр Андрій – приголомшений ще більше, ніж вони з Марією.

– Правиця Ісуса тоді переможе, коли в лівиці буде меч. Так робили тамплієри. Треба не говорити, а діяти. Інакше з ними не можна. Юду треба карати, а не чекати, доки він повіситься, – не по роках суворі очі юнака світилися рішучістю.

Хлопець вийняв з-під подушки Євангеліє, за яким він навчився читати раніше, ніж це робили його однолітки у школі за «Букварем».

– Знаєш, тату, який головний рядок є у Святому Письмі, у словах Ісуса Христа? Чомусь рідко його згадують під час читання Євангелія в церквах священики. А тут сказано головне, і не Матеєм, а Ісусом: «Я прийшов дати вам меч. Меч, а не мир…»

Коли за два дні згоріла плебанія, Бальтазар дуже боявся за сина. Але не став докоряти йому. Справді, що багато говорити? Треба робити. І все ж він потерпав за дитину, але ще дужче пишався сином.

Як прийшла черга на хрести, Семків Паша робив уже в райкомі. Ще не був аж так високо,