Помаранчева дівчинка - Юстейн Гордер
Це як у грі «холодно-гаряче», я близько підійшов до розгадки, тож взявся читати далі й невдовзі став свідком свого народження. Це було надзвичайно! Не всі ж діти народжуються під дзеленькіт келихів із шампанським.
Але розповідай, тату! Я не хотів переривати твоєї розповіді. Ти ж сам поцікавився долею телескопа Габбла, а я відповів на твоє запитання.
Від цієї миті я розповідатиму стисліше, змушений до цього, бо час мій уже спливає. Завтра в мене важлива зустріч. Тому до садочку тебе відведе мама.
Ми прожили в маленькому помешканні на Адамстюе чотири роки. Вероніка закінчила Академію мистецтв і, як ти знаєш, малювала картини, а згодом сама почала викладати живопис, вела курс «Форма та колір» в художньому училищі. На мене ж очікувала так звана інтернатура, тобто я мав відпрацювати обов’язкові два роки в клініці, перш ніж стати дипломованим лікарем.
Ти, очевидно, знаєш, що мої батьки народилися у Тьонсберзі. Саме на той час їм захотілось реалізувати свою давню мрію — вийти на пенсію і повернутись до Тьонсберґа. Одного дня дідусь з бабусею повідомили про купівлю невеличкого романтичного будиночка в Нурбюені. Мій брат — дядечко Ейнар — нещодавно подався моряком у плавання. Гадаю, це було спробою втекти і зализати рани після розбитого кохання. Отак ми з Веронікою стали власниками великого будинку на Джмелиній вулиці. Довелось взяти значну позику, але ми вже твердо стояли на ногах.
Першого року на Джмелиній вулиці ми зайнялися облаштовуванням саду. Звичайно, зберегли обидві яблуньки, грушку та вишню, лише почистили трохи крони та підживили коріння. Не чіпали й старих кущів малини, не стало нам духу позбутися ні аґрусу, ані чорної смородини чи ревеню. Однак ми досадили кущі бузку, рододендрони та гортензію. Тут порядкувала Вероніка. У цьому саду я прожив майже усе своє життя. Тепер він належав їй. Теплими днями вона виносила поміж дерева мольберта і малювала все, що там росло й буяло.
Одного разу, збираючи малину, ми побачили кошлатого джмеля, який раптово знявся з квітки конюшини й стрімко полетів геть. Мені тієї миті блиснула думка, що джміль летить незмірно швидше, ніж, скажімо, літак, співвідносно з власною вагою тіла, ясна річ. Я розповів про це Вероніці, і ми уклали просту математичну задачу. Взяли за дане, що джміль важить приблизно 20 г і летить зі швидкістю 10 км на годину, а літак розвиває швидкість 800 км за годину, тобто у вісімдесят разів більшу, аніж джміль. Але ж 20 г помножені на 80 дадуть нам не більше 1,6 кг. Ми з Веронікою не піддавали сумніву, що Боїнґ-747 важить набагато більше. Отож, порівняно зі своєю вагою тіла, джміль розвивав швидкість у багато тисяч разів вищу, ніж пасажирський лайнер, хоча Боїнґ—747 має чотири реактивні двигуни. У джмеля таких немає. Він звичайнісінький літачок з одним пропелером! Але ж ми насміялися! Реготали з того, що джміль уміє так швидко літати, і що ми мешкаємо на Джмелиній вулиці…
Це Вероніка навчила мене завжди помічати навіть щонайменше диво природи, а дива траплялися щокроку. Ми могли зірвати пролісок чи фіалку і довго розглядати крихітне чудо. Увесь світ — це незбагненна казка, хіба ні?
Сьогодні, пишучи тобі, зі смутком згадую політ джмеля в коротку плинну мить того надвечір’я, коли ми збирали в саду малину. Ми були такі закохані, Ґеорґу, такі щирі й безтурботні. Сподіваюсь, що й ти успадкував від нас чутливість душі до маленьких дивовиж природи. Вони гідні не меншого захоплення, ніж зорі та галактики космосу. Гадаю, для створення джмеля потрібно більшої мудрості, ніж для створення «чорної діри».
Для мене наш світ завжди був зачарованим — відмалку, задовго до того, як я почав вишукувати на вулицях Осло Помаранчеву дівчинку. Я й тепер маю відчуття, ніби я бачив таке, чого не побачив ніхто інший. Це важко описати словами, але уяви собі наш світ ще до того, як повелися оті модернові балачки про закони природи, еволюційне вчення, атоми, молекули ДНК, біохімію та нервові клітини, та що там, задовго до того, як Земля почала обертатися навколо Сонця і стала «планетою», порошинкою в безмірі Всесвіту, до того, як горде людське тіло розчленували на серце, легені, нирки, печінку, мозок, кровоносну систему, м’язи, шлунок та кишки. Я мовлю про ті часи, коли людина була людиною, унікальною гордою людиною — не більше і не менше. Тоді й світ був не чим іншим, як іскристою казкою.
Косуля несподівано вихоплюється на узлісся, якусь мить пильно дивиться тобі у вічі й… зникає. Що за душа спонукає тварину до втечі? Що за незбагненна сила прикрашає Землю квітами усіх кольорів веселки і розцяцьковує нічне небо розкішними низанками мерехтливих зір?
Справжнє, неприкрите чуття природи знайдеш у давній народній творчості, наприклад, у казках братів Грімм. Прочитай їх, Ґеорґу! Прочитай ісландські родові саги, міти Стародавньої Греції та Скандинавії, почитай Старий Завіт.
І вдивляйся у довколишній світ, Ґеорґу, милуйся ним, доки твою голову не забили законами фізики та хімії.
Саме цієї миті летять, обвіяні усіма вітрами плато Гарданґервідда, північні олені. На Іль де ля Камарґ, у гирлі річки Рони, гніздяться тисячі рожевих фламінго. Табуни чарівних струнконогих газелей звабно мчать африканськими саванами. Тисячі тисяч королівських пінгвінів теревенять без упину на крижано-студенному узбережжі Антарктики, та вони не мерзнуть, їм там добре. Однак йдеться не лише про кількість. Он самотній задумливий лось виткнувся з ялинового бору в Естланні. Торік його родич заблукав і прибився аж до нас, на Джмелину вулицю. Перестрашений лемінг метається поміж дошками в хліві на Ф’єльстьолені. Неповороткий тюлень важко гепається у воду з острівка неподалік Тьонсберґа.
Тож навіть не кажи, що природа, мовляв, ніяке не диво, а світ — не казка. Хто цього не збагнув, ризикує не встигнути спізнати казки, як їй настане кінець. І тоді зриватиме із себе шори, протиратиме очі від зачудування, хапаючись за останній шанс віддатися цьому диву, з яким ось-ось доведеться попрощатися і покинути навіки.
Хотілось би вірити, ти збагнув, що я намагався до тебе донести, Ґеорґу. Ніхто ще ридаючи не прощався з Евклідовою геометрією чи періодичною системою. Ніхто не зронив і сльози від розлуки з інтернетом чи таблицею множення. Прощаються зі світом, з життям, з казкою. А ще з небагатьма людьми, яких любиш по-справжньому.
У мене не раз виникало бажання народитися ще до винайдення таблиці множення, у кожному разі, до появи сучасної фізики та
