Озерний Вітер - Юрій Володимирович Покальчук

«Ось воно, – думав Волин, – те, про що казала Царівна О. Ліс проти мене, більше того, цей лютий вихват людозмія – ознака того, що нападатимуть ще. Але ж не увесь Ліс проти мене – їжак-бо попередив мене своїми колючками, ще й бурчав, що я дурень... У чомусь я таки дурень, не так себе поводжу, бреду навмання в невідоме, можливо, йду на свою загибель! А якщо я не можу загинути, то Ті, що все знають, перетворять мене на щось маловартісне у нашому світі. І вже

Інколи не спізнати мені відтоді ні втіх, ні пристрастей, якими живуть демони в людській подобі, як-от Перелесник, чи Царівна чи жив дотепер я...»

Гарчання в кущах ураз збурило йому нерви і насторожило.

– Хто ти? – спитав Волин.

Величезний вовк вийшов повагом з-за кущів і, ставши проти Волина, поволі почав підійматися на задні лапи, водночас набуваючи людської подоби. Він став зростом на дві голови вищий за Волина, й у вовчій морді проступили людські риси.

– Вернись, Волине! Сюди тобі немає більше дороги. Вернись! Ти проклятий лісовим людом! Ти зрадив, спізнавши людського життя, і тобі сюди вже немає дороги.

– Я не зрадив! – вигукнув Волин. – Я – Ваш! Ви ж знаєте, що я не можу бути людиною, не можу! Чого ви від мене хочете? Це тимчасове, це перейде!

– Неправда! Ти – отруєний! З тебе світиться людське почуття, і воно викликає у Лісу зненависть до тебе! Я зараз розірву тебе на клоччя, якщо ти не вернешся!

– А якщо вернусь?

– Підеш у своє Озеро надовго. Поки не оголосять Ті, що все знають, тебе вільним. Тоді вернеться все, як було! Але ти не можеш вернутися, я бачу по тобі, не бажаєш! Отож – зникнеш взагалі!

Волин зібрав рештки своїх сил і піднісся вгору якраз тоді, коли вовкулака стрибнув на нього. Але дерева не рятували Волина. Вони були байдужі зараз, просто дерева, просто чужі дерева, і він чіплявся за гілля, де міг вчепитися. А вони не допомагали йому. Однак і не били. І це вже було чимало. Він завис на високій гілці дерева, а вовкулака реготав унизу.

– Звідси не долетиш нікуди. Пересидиш до ранку. А тоді тобі – лиш у Озеро. Бо і так, і так – у наступному кроці в будь-який інший бік тебе чекає ніщо, небуття. Га-га-га! Який же ти дурень!

Вранці вовкулака зникне, бо пора їхня – лише Ніч. Але якщо мине ця Ніч, то наступна вже такою не буде. Він не дістане квітки папороті, і справді – все загине...

І Волин згадав єдиного свого вірного друга, і подумав: якщо ще хтось може чи хоче йому допомогти, то, мабуть-таки, це Перелесник.

І він подумки гукнув його, закликав негайно прилинути, де б він не був. Негайно, зараз, негайно!

І за хвилину зашелестів гарячий вітер, дивний поночі, але враз потеплішало довкола повітря, і ось він сидів уже поруч з Волином, на іншій гілці дерева і питав:

– Що далі, Волине?

– Я мушу пройти! – сказав Волин. – Лишилось небагато! Інші не будуть проти, я чую! Допоможи із цим.

– Тільки спробуй! – заскреготів зубами внизу вовкулака. – Ти, пройдисвіте! Не твоє це діло! В тебе свій чин! Не втручайся! Й тобі буде лихо!

Перелесник лише глянув на Волина, сумно, втомлено і довго. А потім злетів униз і махнув плащем, з якого рвонулась вогненна стіна.

– Геть! – крикнув він вовкулаці. – Геть, собако. Геть і негайно! Щезни з його дороги, псе! Ти і ті, хто спробують! Бо запалю зараз Ліс! Усіх запалю!

І він кинув вогненний язик на вовкулаку, і запахло смаленою шерстю в повітрі, і той завищав і завив обпечений, а ще за мить щез у глибині Лісу.

І дерева схвально зашуміли – геть його! І зашепотіли:

– Заспокойся, Перелеснику, ми не заважатимемо Волинові, нехай іде, тільки ж вогонь не годиться для Лісу!

– Я знаю! – сказав Перелесник. – Але не займайте Волина! Нехай іде!

Змахнув плащем і враз звився угору, не попрощавшись із Волином, який це зі щемом у серці відзначив, та одразу ж спустився з дерева і знову залишився в самотині серед Лісу.

Подряпини на тілі і слід від зубів вовкулаки на правій руці кровоточили і пекли, боліло в спині після удару, якого завдав Волинові дракон своїм могутнім хвостом. Та Волин ішов тепер далі крізь Ніч, зболений, як ніколи до того, напружений і зібраний на силі і від пережитого вже раніше, і від того, що, як відчував, чекало його ще попереду.

Вдивлявся у темряву Лісу, хотів поради, підказки, але Ліс не допомагав йому, як колись. Однак не був уже й таким неприхильним, настроєним проти Волина, як на початку нічної мандрівки.

Волин знав, що має побачити у темряві світло над кущем папороті, знав, що квітка світитиметься. Знав і йшов навпомацки, навмання, шукаючи Світло.

Морок було загрозив Волинові, допомагав Зленові і його війську Зла поборювати Волина, але застереження Перелесника змусило Ліс відсторонитися від Злена і стримати Морока.

Бо чого би боявся більше Морок, аніж Вогню, яким володів Перелесник. З’ява Вогню вмить нищила Морока, бо Вогонь ніс із собою Світло. Світло ж, послане Сонцем, заперечувало існування Морока навіть серед Ночі. І навіть серед такої, як ця.

Усі бояться поразки, навіть тимчасової. Морок, відступив, полишив Зленові його дії і став ніби байдужим до поступу Волина.

Зараз він міг би і допомогти, якби Волин зміркував, як його використати.

Бо ж Ніч була володінням Морока, його князівством, часом його влади, і серед темряви у своєму світі Морок зараз давав Волинові можливість виявити себе – вищого і справжнього чи слабого і ницого.

Темрява, однак, ставала ніби ще густішою. Волин раз по раз зупинявся, озирався, прислухався, чи не чатує де на нього нова небезпека, а потім знову рушав у свою нелегку мандрівку поміж кущі й дерева бездоріжжям.

Почувши шерех, ледь виразний, він зупинився і прислухався. В цю мить щось поцілило його просто в голову. Він схопився за лоба, сполоханий, уже розуміючи, що це був горіх, і почув тоненький смішок білки: «Волин-дурник! Волин-дурник!»

– Ти чого? – ображено гукнув він до білки, вдивляючись угору.

– Нічого, дурнику! Вважай угорі! – І білка щезла в гущавині, ніби й не було її.

І Волин враз зрозумів, що це – застереження, що небезпека чигає на нього згори. Зібрався, вчуваючи недобре, і