Сімурґ - Світлана Вадимівна Поваляєва

бавилося нами всю ніч жорстоко немов чаклунська дитина а на світанні виплюнуло мов виноградні бубки — приречені на асфальтову смерть вони запопадливо на поливальні машини очікують пияк-морозівник підбирає недопалки в першому сонці вени відчувають як літаки збиваються з траєкторій ранкові рейси до Амстердама… карнавальне лахміття нічних фантасмагорій…Так просто?! Це так просто?! Я прийшов, а Він — зник?! І все?! І ЩО я тепер? Я ніби стою, впираючись чолом в холодну шибу, котра чомусь не гріється від мого притуленого чола, мені здається, що це умовне місце умовного дотику чола до умовної шиби — то моя єдина точка опори, до якої я прилип, присмоктався, ніби якась дивовижна рибка-прилипайло, відчуваю тільки чоло і шибу, решти мене наче і нема, єдине, що є «мною» — чуже, крижане, щільне, всеохопне бажання заподіяти смерть всьому, що би не зустрілося — байдуже, живе воно чи не живе з погляду людей. Все живе. І тінь, і камінь, і хмари, і дощові краплі, і вітер, і ґрунт, і померле дерево, і шкло… пісок…

— Ну, дорогенький, може, закуриш? Стара кнайпа і Ленні! Ленні, котра невловно нагадує клепсидру. Вона стоїть на голові! Але не це мене вражає, а те, що НЕМА І НЕ БУЛО НІЧОГО, ОКРІМ ЦІЄЇ СЦЕНИ. Але ця сцена, здається, була завжди — не застиглою у часопросторі, а нескінченно повторюваною, ніби я — запис на короткому відтинку плівки, що весь час перемотується на початок і знов програється до кінця. Так. Стоп! Коли плівка перемотується, ЩО відбувається? Зосередитись і не проґавити! Зачекати кінця і не проґавити час перемотки! Хто тисне на REWINT? Де я тоді, коли плівка мотається?! Хто тисне на PLAY? Тоді з’являюся я. Тут. В цій кнайпі. З Ленні. «Закурити»? Про що це вона?

— О-о! Нарешті! На кількатисячній пачці сигарет наш Обраний второпав, що він тута застряг! Ти не куриш, отже тебе нема! Тебе нема — і ти є! І як це тобі, сновидо?!

— Хто перемотує плівку і тисне на PLAY?! Хто зробив один-єдиний — перший — раз RECORD?!

— Ой, лишечко! Не кричи так, бо я зараз розсиплюся! Ану, добре подумай, хлопчику, хто б то міг бути? Її насмішкуватий злинялий мертвотний драглистий погляд раптом скліє од жаху.

— Я!!! — кричу я — і вона блякне, прозорішає, її зображення брижиться і розтікається, тане…

…я знищую цей світ?..

— Я знищую цей світ!!! Я знищую цей світ!!! — відлуння мого крику розбиває десь павутиння отворів, позв’язуваного вузлами каналізаційних люків. Павутиння з чорними ротами — пульсуючими пащами — м’язистими гортанями — голодними отворами — роззявленими пустками — декоративними пастками — всепоглинаючими роззівами — просторовими мухами — конвульсивними жертвами — агонізуючими просторами — бездонними вікнами — гнилими тунелями — безконечними дверима — дірками у часовій гумі з німо горлаючими віками трун — колодязями нескінченних шляхів…

Темрява. Нічого нема. Все.

Країна У. Місто-столиця. День. Дощ. Цвинтар. Прощання з тілом. Мовчазна робота гробарів. Вагітна молода жінка повертається додому. Її сліз ніхто не бачить — лице заливає дощ, ховаючи її сльози у Світовій воді назавжди.

P.S. Отак і закінчується світ:-) ти помираєш.

Все.

7
Мовчки beyond

…а ні фіга! думаєш, померти — це так просто? Домашня робота з української літератури учня (нерозбірливо) класу Марецького Арсена, твір на тему «Моя сім’я» — це, часом, не твоє, нє? «… моя мама розбилася на дуже класному байку в районі селища депортованих самураїв Кодаки Уманської області. Мого тата — Юду Марецького ліквідували громадяни країни У. Я маю кота Лемура і вужика Воццека. Моя бабуся скоро помре від целюліту…» Дівчинка роздивляється слайд (шкільний коридор, на підвіконні сидить учень у шкільній формі й дивиться у двір крізь свій палець, крізь чорну наскрізну круглу дірочку, поруч стоїть вазонок з якимось фікусом чи фуксією, за вікном — промальовуються безлисті дерева), дівчинка тримає на колінах величезну мидницю, заповнену зіжмаканим синім шовком, дівчинка відкладає слайд набік, мабуть, він її не зацікавив, бере наступний, око на плечі дівчинки розплющується і уважно придивляється до відкладеного слайда…таак, а це що? Гарний портрет, фактурний, глибоко сповнений світла: учениця за письмовим столом задумливо дивиться кудись крізь простір, може, у вікно, накривши руками зошит… щоденник загиблої ластівки Фес? ну-ну:

…число…року.

Я відчуваю кожний порух ночі. Важко прикидатися дитиною, маленькою дівчинкою. Коли я лежу в ліжку і вдаю, що сплю, я відчуваю, як мама з татом граються нашими іграшками. Арсен — кретин. Я завжди мріяла про брата, а не про кретина. Він не уміє прикидатися.

…число…року.

Тато й мама — безсмертні.

…число…року.

Хтось помре завтра.

Те саме число…року, вечір.

Для мене це — завтра. Для тата й мами — позавчора. Для Арсенових шкільних друзів — випускний вечір. Хтось нап ’ється через нещасне кохання й випаде з вікна четвертого поверху, з кабінету хімії, на шкільне подвір’я — точнісінько в ту калюжу, куди Арсен з друзями жбурнули кавалок металевого натра й налякали вибухом хімічку, яка йшла до школи.

…число…року.

Вибух під ногами ви ваше життя це вибух під ногами…

…так, мене цікавлять всі колекції гудзиків до вісімдесятого року, але, як ви розумієте, багато заплатити… — чується в телефонній слухавці голос Казки, з недоречних пауз, іноді навіть на півслові, зрозуміло, що вона, розмовляючи, курить, також лунає і чоловічий голос, відповідаючи Казці, я чув про ваші роботи, каже голос, ви малюєте сніговиків як вони є, так, затягуючись погоджується Казка, у мене теж своєрідна колекція зібралася, ці картини не часто купують, ви розумієте, так-так, я розумію, особливо ті, де сніговик втрачає форму, а замість носа у нього стирчить недокурок… ага, радіє Казка, дійсно, мало хто бачить, що ці — найпривабливіші, мало хто бачить красу нествореною, а єдинонародженою, додає чоловік, обоє сміються, я хочу зробити вам ділову пропозицію, говорить він, давайте просто обміняємо наші колекції, в еквіваленті, зрозуміло… Дівчинка