Жити сьогодні - Христина Лукащук
Навіть якщо слідчий відмовить, то вона просто винайме невеличке помешкання і спробує почати нове життя.
Скільки ж років минуло відтоді, як вона востаннє їздила відпочивати?
9– Чому стільки…
– Еротики?
– Угу, – тільки й спромоглась я промимрити, тримаючи в руках пожовклі від часу репродукції зі штампом центральної міської бібліотеки.
Відколи в мене зародилося це почуття, я вже не довіряла тобі так сліпо, як раніше. Тому не знала, що й думати про всі ці книжки і малюнки. Штамп бібліотеки трохи мене заспокоїв.
– Еротичне мистецтво має безпосередній стосунок до тіла. Особливо до жіночого тіла. Тому я вирішив…
Не чула, що ти там вирішив. Я тримала в руках копію рисунка Жана-Огюста Енгра «Купідон, який пестить жінку» і відчувала, що зі мною коїться щось дивне. Я прислухалась до своїх відчуттів. На малюнку було зображено жінку майже на повен зріст і на цілий аркуш. Звісно ж, була оголена. Ліктем однієї руки спиралася на якийсь виступ чи стіну. Обличчя – напівобернуте. В неї було дивне, трохи схоже на чоловіче, м’язисте тіло. Малі, ледь помітні груди правильної круглої форми. Перед жінкою, ледве сягаючи їй до лона, стояв купідон – наче звичайне собі дитя, яке вказівний палець встромило їй у піхву. Обличчя жінки, здається, не виражало жодних емоцій. Чого не можна було сказати про моє.
Хоч як це дивно, пригадала раптом один день зі свого дитинства. Це була неділя. Мені було років сім-вісім. До нас прийшли в гості друзі батьків із сином років п’яти-шести. Для мене він був зовсім дитям, але наші батьки вирішили, що нам необхідно бавитися разом і що це має бути для нас цікаво. Я відверто нудьгувала, бо малий, знайшовши якусь іграшку в шухляді стола, захоплено нею бавився. Я ж, аби не знудитись остаточно, прагнула будь-що потрапити за стіл, де частувалися гості. Але мене весь час проганяли, мотивуючи, що ми діти, а дітям не місце за столом разом із дорослими, і що неввічливо залишати гостя самого. Я ж бо вважала себе вже геть дорослою та вихованою. До того ж мені було дуже цікаво, про що розповідав хлопчиків батько, який працював за кордоном, що за тих часів було великою дивиною.
Коли мене вкотре виставили за двері, незважаючи на всю мою семирічну дорослість, я, нудьгуючи, повільно поплелася у свою кімнату, роззираючись і вигадуючи, чим би його розважитися. Проходячи повз трюмо в коридорі, зауважила на ньому якийсь журнал, титульні сторінки якого були акуратно загорнуті в газету. Такого я ще не бачила. В школі ми обгортали книжки, але в прозорий або в білий папір, а згори самі писали назву. Але з якого дива обгортати журнали? Ще й в газету.
Цікавість перемогла, і я його розгорнула. І… застигла. На цілу сторінку там красувалася дівчина з голими цицьками. На другій сторінці була та само дівчина з такими само голими цицьками, тільки трохи в іншому ракурсі.
Я зачаїлася і прислухалася. За зачиненими дверима батьки й гості балакали й безтурботно реготали. За дверима моєї кімнати тихо бавився хлопчик. Я могла непомітно взяти журнал, а що візьму його – сумніву не мала, знайти якесь потаємне місце і досхочу насолодитися цією чудасією.
Як ґречна господиня, я згадала про свого гостя. Щось мені підказало, що він теж ніколи такого не бачив. Захотілось зробити малому приємність. Я взяла журнал і обережно, щоб не рипіла підлога, пішла до своєї кімнати.
Хлопчик щось майстрував за моїм столом. Я, розгорнувши навмання сторінку, поклала журнал перед ним.
З несподіванки малий притих іще дужче і, здавалося, поменшав. Я сіла біля нього. Ми були такі дрібні, що легко вміщалися на одному стільці. Перегортала сторінки сама, оскільки журнал був моїм трофеєм. Але гість і не заперечував. Я не могла бачити виразу його обличчя, бо хлоп’я нерухомо втупилося в журнал і, здавалося, навіть очима кліпати перестав. Наступну сторінку я перегортала тоді, коли вважала за потрібне. Іноді поверталася на попередню, щось порівнюючи. Хлопчик не скиглив і не вередував. Пам’ятаю, найдовше я затрималась на, здавалось би, щонайневиннішій фотографії. На сходах, розставивши ноги, сиділа чорнява дівчина з волоссям, зібраним у два хвостики. На ній була коротка джинсова спідниця і смугасті гетри до колін. З одягу їй бракувало тільки трусиків. Я не думала, що ота маленька щілинка в спідниці, крізь яку заледве можна було розгледіти кучеряве чорне волоссячко дівчачого лобка, може так гіпнотизувати і притягувати більше, ніж абсолютно голі цицьки.
Я раптом відчула, що зі мною щось коїться. Не була до цього готова, і з несподіванки принишкла. Чула пульсацію крові у венах і стукіт власного серця. Правда, мені здалося, що маю два серця – одне в грудях, а інше – внизу, між ногами. А ще – відчула дивну, незнану досі тишу. Це була тиша, яку порушував лише шум крові, що рухається жилами, наче шум переповненого після дощу потічка, який шумить голосніше і трохи аж загрозливо. Це була тиша, яка обіцяла і вабила. Я злякалась. Саме цієї миті двері моєї кімнати відчинились, і з’явилися чотири усміхнені обличчя. Бачила їхні усмішки, розуміла, що вони щось кажуть, але не чула їх. Моя внутрішня тиша їх поглинала. Моя тиша тримала мене за ноги і за руки. Я, мов закам’яніла, не могла зрушити з місця, не могла закрити журнал, не могла винувато всміхнутися чи заплакати.
Я була налякана відкриттям, що в мені живе тиша.
Коли батьки нарешті зрозуміли, чому ми так тихенько сидимо, на їхніх лицях, мов рухомі тіні, промчались усі емоції, які лише здатні відтворити м’язи обличчя. Від розгублення, подиву, обурення, приреченості – до сміху.
– І що, вам подобається? – без тіні єхидства запитав хтось із них.
Діти відчувають фальш і не вміють брехати.
– Так, – просто і нелукаво відповів хлопчик.
Всі дружно засміялись. Але не було в тому сміхові нічого образливого чи принизливого. Тому вони запитували далі, а хлопчик охоче відповідав.
– І що ти відчував? – у рота йому зазирають, а самі аж трусяться від нетерплячої цікавості.
– У мене пісюн настовбурчився і почав сіпатися, – без тіні сорому продовжував хлопчик.
– Та йди!
– Та не може бути!
– Та він іще занадто малий! – перекрикували одне одного дорослі.