Доки смерть не розлучить нас - Юрко Вовк
Увійшовши у Вербу, я ще здалеку запримітив між церквою і початковою школою, які розташовувались поряд неподалік від тракту, жіночу постать у зимовій хустці і короткому кожушку. Спочатку я хотів пройти мимо, та в останню хвилю все ж вирішив підійти і привітатись. Не годилось у рідному селі оминати людей, не поздоровкавшись.
Жінка стояла до мене боком, повернувши голову в бік школи, тому обличчя її я не побачив. Однак відзначив, як зграбний кожушок окреслює її тонку талію і високі груди.
– Доброго вам здоров’я. – голосно звернувся я до перехожої, яка і так вже поверталась у мій бік, почувши скрип снігу під чоботами.
Трохи видовжене смагляве обличчя з рівним тонким носом і густими чорними бровами здивувало мене якоюсь нетутешністю. Та найбільше вразили очі жінки, чи то пак, певно, дівчини, бо на вигляд їй було не більше двадцяти років: великі, темно-сині, вони здавались такими глибокими, як вири-крутії на згинах Турії.
– Здрастуйте, – м’яким приємним голосом відгукнулась чи то жінка, чи дівчина.
Я знав усіх місцевих дівчат такого віку. Тож ця панянка могла бути лише приїжджою, та ще й, мабуть, з неблизьких країв.
– Мене звати Володимир Вовк, – першим порушив я довгу мовчанку під невідривним поглядом цієї смаглявки. – Я з хутора Капітулка, що отам зліва на пагорбі. Студіюю у Львові архітектуру, приїхав додому на вакації… тобто канікули…
– Люба, Люба Пєвцова, – нарешті заговорила незнайомка, знімаючи рукавичку і подаючи мені руку. – Я педагог, буду навчати дітей у вашій школі. А приїхала я з Горлівки – це на Донбасі.
Приємний голос з російським акцентом лунав приглушено, видаючи хвилювання молодої вчительки.
– О, то ви з великої України? – перепитав я. – Радий був би поспілкуватись з вами – на Донбасі я не бував.
Мені відразу сподобалась ця нова вчителька, і я подумав, що варто було б продовжити знайомство.
– Приходьте завтра по обіді в школу, – приязно мовила Люба Пєвцова, – я буду чекати на вас.
– Дякую за запрошення, – галантно вклонився я. – Обов’язково прийду, Любо.
Наше з Любою зближення було стрімким, як гірська лавина. З самого початку нас тягнуло одне до одного, наче магнітом. Хоча у цьому зближенні протилежних полюсів, якими ми були, годі було шукати однозначності. Адже Люба покохала мене, а мною в наших стосунках керувала лише пристрасть.
На першу нашу зустріч у сільській школі я взяв з собою скрипку. Власне, Люба запросила мене не в саму школу, а в пришкільне приміщення, яке слугувало їй за житло. У невеликій кімнатці було лише металеве ліжко, стіл, два стільці та стара шафа. На стіні над ліжком у простій рамці висів портрет вусатого чоловіка середнього віку у військовому кітелі з відзнаками, на яких я не розумівся.
– Це твій батько? – запитав я у Люби, розглядаючи фотографію.
– Так, – коротко відповіла дівчина, ніби даючи зрозуміти, що не хоче продовжувати розмову на цю тему.
– А про який рід військ свідчать ці відзнаки на кітелі? – не вгавав я.
– Це не військова форма, – трохи помовчавши, відповіла Люба.
– Мій покійний батько працював в НКВД. Знаєш про таке?
Я був ошелешений. Оце так – прийшов у гості до доньки енкаведиста. Та я не виказав своїх емоцій, натомість співчутливо мовив:
– Вибач, Любо, я не знав, що твій батько… загинув.
Дівчина пильно подивилась мені у вічі і стенула плечима.
– Я його майже не знала. Він командував загоном, який послали на Черкащину воювати з тими, хто повстав проти радянської влади, і загинув ще у двадцять п’ятому. Мені було тоді чотири роки…
– Ще раз вибач, що почав розпитувати про твого батька. Тобі, мабуть, боляче про це згадувати…
Люба помовчала, опустивши очі, а потім тихо сказала:
– Уявляю, що ти можеш думати про дівчину, виховану в сім’ї енкаведиста. Та не все так просто, як часом здається на перший погляд. Мене виховувала мама, вінничанка, рідний брат якої, мій дядько, був офіцером у петлюрівській армії. Тож я багато чого знаю про обидві сторони протистояння. І я відчуваю себе українкою.
Не знаючи, що сказати цій дивній дівчині у відповідь, я відкрив футляра і взяв до рук скрипку. Налаштувавши її, заграв відомий український романс. Люба обережно, ніби боячись сполохати чудову мелодію, сіла поряд зі мною на стілець і, по-жіночому склавши під грудьми руки, зачаровано слухала.
Закінчивши грати, я опустив скрипку на коліна й усміхнено глянув на дівчину:
– Що ще для тебе зіграти, Любо?
