Король у Жовтому - Роберт У. Чемберс

усе для себе, однак розумів, наскільки непросто це буде. Я надто добре пам’ятав, чим зазвичай закінчуються платонічні стосунки, і яку відразу я завжди відчував, коли чув про них. Я розумів, що, як на такого безсоромного чоловіка, взяв на себе величезну відповідальність, але, думаючи про майбутнє, ні на мить не сумнівався, що зі мною вона буде у цілковитій безпеці. Якби йшлося про когось іншого, а не про Тессі, я б не мучився ваганнями. Але я не міг принести її в жертву своїй легковажності, як міг би пожертвувати будь-якою іншою жінкою. Зазираючи у майбутнє, я бачив кілька можливих варіантів, якими можуть закінчитися наші стосунки. Вона або втомиться від них, або стане настільки нещасною, що мені доведеться або одружитися з нею, або зникнути з її життя. Якщо ми одружимось, то будемо нещасливі обоє. Я — з жінкою, яка геть мені не підходить, вона — з чоловіком, який не влаштував би жодну жінку на світі. Та ще й моє минуле зовсім не спонукало мене до одруження. Якщо ж я залишу її, то вона або впаде у розпач, а потім заспокоїться й одружиться з якимось Едом Бьорком, або зопалу чи свідомо накоїть купу дурниць. З іншого боку, втомившись від мене, вона прирече себе на життя з Едом Бьорком, де будуть дешевенькі весільні обручки, діти-близнюки, квартирка у Гарлемі та бозна що ще. Отак прогулюючись між дерев біля арки Вашинґтона, я дійшов думки, що маю стати для неї найкращим другом, а далі вже майбутнє попіклується про нас обох. Потім я повернувся додому і вбрався у вечірній костюм, бо напахчена записка, яка на мене там чекала, підписана «Едіт Кармайкл, театр Метрополітен», вказувала: «Візьміть екіпаж і будьте біля службового входу об одинадцятій».

Того вечора я повечеряв — точніше, ми з міс Кармайкл повечеряли — у Соларі. Щойно вранішнє сонце кинуло перші промені й осяяло хрест Меморіальної церкви, я залишив Едіт і пішов до площі Вашинґтона. Я не зустрів у парку жодної живої душі, коли проходив тінистою стежкою, що веде від статуї Ґарібальді до багатоквартирного будинку Гамільтона. Однак, минаючи церкву, я побачив силует людини, яка нерухомо сиділа на кам’яних сходах. Мене всього кинуло в дрож від самого лише вигляду того м’якого білого обличчя. Я поспішив пройти повз нього, коли раптом він промовив щось — чи то адресоване мені, чи то просто пробурмотів щось сам до себе. Мене охопила неймовірна лють від одного лише припущення, що таке створіння сміє звертатися до мене. Спершу я хотів був кинутись до нього і розтрощити йому голову своїм ціпком, але стримався й пішов собі далі, а незабаром я вже був у своїй квартирі. Якийсь час я перевертався у ліжку в марній спробі вичавити зі своїх вух звук його голосу. Той шепіт наповнював мою голову, наче щільний масний дим із казана, де витоплюють жир, чи нудотний запах тління. І поки я так лежав, вертячись у ліжку, голос у моїх вухах здавався все чіткішим. Я починав розуміти слова, які він пробурмотів. Вони напливали на мене повільно, наче давно забутий спогад, і нарешті я зміг скласти з них щось осмислене. Виходило таке:

«Чи знайшов ти Жовтий Знак?»

«Чи знайшов ти Жовтий Знак?»

«Чи знайшов ти Жовтий Знак?»

Я розлютився. Що він хотів цим сказати? Кленучи його, я перевернувся на інший бік і заснув, але коли згодом прокинувся, то виглядав блідим і виснаженим, бо мені наснився той самий сон, що й минулої ночі. Насправді він хвилював мене набагато більше, ніж я міг собі у цьому зізнатися.

Одягнувшись, я спустився в студію. Тессі сиділа біля вікна. Проте щойно я зайшов, вона підвелася, обвила мою шию руками й ніжно поцілувала. Дівчина виглядала настільки милою і витонченою, що я не втримався й поцілував її сам, а потім сів до мольберта.

— Привіт. А де моя вчорашня робота? — запитав я.

Тессі чудово зрозуміла, про що йдеться, але чомусь промовчала. Я почав порпатися у купі інших полотен, говорячи:

— Давай швидше, Тессі, ми маємо скористатися вранішнім світлом.

Коли я нарешті облишив пошуки серед початих картин й озирнувся, аби оглянути всю кімнату, то помітив, що Тессі все ще стояла біля ширми одягнена.

— У чому річ? — запитав я. — З тобою все гаразд?

— Так.

— Тоді поквапся.

— Ти хочеш, щоб я позувала, як… як завжди?

І тоді я все зрозумів. Почалися нові труднощі. Я втратив найкращу натурницю, яка позувала мені оголеною. Я поглянув на Тессі. Її обличчя зашарілося. Шкода, шкода! Ми скуштували плід з дерева пізнання, і тепер Едем з його природною невинністю був спогадами з минулого — принаймні для неї.

Мабуть, вона помітила розчарування на моєму обличчі, бо промовила:

— Я позуватиму для тебе, як завжди, якщо хочеш. А полотно за ширмою, я його там заховала.

— Ні, — відповів я. — Ми розпочнемо щось нове.

Я підійшов до шафи і витяг звідти мавританський костюм, оздоблений блискучими лелітками. То був справжній шедевр! Узявши його, Тесі зникла за ширмою. Коли вона з’явилася знову, я був просто приголомшений. На її довгому чорному волоссі, що хвилями спадало до блискучого пояска, сяяла діадема з бірюзовим камінням. На ногах були прикрашені вишивкою капчики, а спідниця, вигадливо оздоблена сріблястим узором, спадала аж до п’ят. Сорочка глибоко-блакитного кольору, теж розшита сріблом, і коротенька мавританська камізелька, що виблискувала бірюзою, надзвичайно їй личили. Дівчина підійшла й підвела до мене усміхнене обличчя. Засунувши руку в кишеню, я витягнув звідти золотий ланцюжок з хрестиком й одягнув їй на шию.

— Це тобі, Тессі.

— Мені? — невпевнено промовила вона.

— Тобі. А тепер іди позувати.

Натомість вона, сяючи усмішкою, побігла за ширму й одразу повернулася з маленькою коробочкою, на якій було написано моє ім’я.

— Я думала віддати тобі це ввечері, — сказала вона. — Але тепер не можу втриматися.

Я відкрив коробочку. Всередині на рожевому шовку лежала застібка з чорного оніксу, на якій був золотом викарбуваний якийсь дивний знак. То був не арабський і не китайський ієрогліф, та й взагалі, як я дізнався пізніше, цей символ не належав жодній з відомих людських мов.

— Це все, що я можу подарувати тобі на пам’ять, — боязко промовила вона.

Я був спантеличений, проте сказав дівчині, що дуже вдячний їй за турботу, і пообіцяв завжди носити цю застібку. Вона одразу ж прикріпила її до лацкана мого піджака.

— Усе-таки було нерозумно, Тессі, купувати мені таку коштовну річ, — з докором сказав я.

— Я її не купувала, — розсміялась