Червнева злива - Тимофій Гаврилов

Моментами мені химерилося, що він зовсім не загинув, а перехитрив мене, залишивши сам на сам із тим, що сталося. «Ти приховав від мене...» — дорікав я йому, на що він, давно мрець, безтурботно відповідав: «Тепер це не має ніякого значення». «Для тебе воно й тоді, — я певний цього, — не мало». «Шила в мішку не сховаєш», — згоджувався він, наполовину винувато, наполовину поблажливо.

Хоча я пережив його, але якщо уявити життя змагом, яким воно буває між найліпшими друзями, мене не покидає сумнів, що перемогу здобув не я, а він. Він, який відкупився від мене талісманом, — перед самою своєю смертю. Брязкальцем, що втратило силу, насправді ж ніколи її не мало. Шахрайство, облуда, фокус-покус... Скляна пляшечка, здатна помножити на нуль найбільшу трагедію, надавши їй вигляду невинної дитячої витівки.

Мої губи торкаються холодного горлечка, мої плечі скидаються від безгучного сміху, каламутна паволока застилає погляд.

— Пляшка, затям собі, відчиняє будь-які двері.

Закінчивши інститут, ми знову опинилися на роздоріжжі.

Я не скористався його порадою, ставши звичайним шкільним учителем.

Я розповідаю дітям історію, цю моторошну казку, яка хай нічому й не вчить, проте знати її таки варто.

Дітям таке цікаво, вони слухають, розкривши роти. Для них все те — пригода; може, так краще — хтозна.

Я не маю кому передати своє ремесло — молодь відмовляється вчителювати.

— Чи могло все бути по-іншому?

Я здригаюся. Учні нерідко ставлять мені це запитання. Я постійно про це думаю. Ми не знаємо, що і як, ми — сліпці.

На старості очі часто сльозяться.

Чи могло все бути по-іншому...

Я досі кохаю її. Це усвідомлення дає мені снагу, я розриваю кайдани, що приковують мене до мерця, до його живого старшого сина, мого похресника. Я бачу вдалині згорьовану постать — літню жінку, яка в одну мить утратила все, ради чого жила. Я простягаю руки і біжу їй назустріч, щоб відвернути те, що зараз неминуче відбудеться. Якщо добіжу, все пере­снується назад, і я зроблю так, щоб його не сталося.

Життя немає нічого спільного з тим, що на сторінках підручників. Не більше, ніж прізвища на мармурових плитах з людьми, закопаними під сподом. Оберемок безглуздостей, яким ми прагнемо надати сенсу, життя ж перекроює.

Ти не зчуваєшся, як настає мить, коли у все, хай що би ти робив, хоч що казав би, закрадається фальш. Твої почуття починають видаватися гротескними, а дії — недолугими. Між світом, що в тобі, і зовнішніми подіями стається розрив. На його тлі твоє кохання постає таким самим нікчемним, як пляшечка для годування немовлят біля губів дорослого.

Мені так, ніби я зрадив батьків, їхнє кохання, що витримало терор і табори.

«Я люблю» — порожні слова, в яких гуде вітер змарнованих років. Я так і не подужав наповнити їх змістом.

Життя, прожите в самоомані.

Я відчуваю її терпкувато-солодкий присмак.

Я знаю, що в мене немає іншого виходу, як іти до кінця у сподіванні на прощення.

Я повторюю слова, наче молитву.

Я просуваюся кладкою, вузькою і спорохнявілою, на інший бік — той, який утрачено...

Зі школи мене забирала мати, в мене закінчувався подовжений день, у неї — робота. Пообіддя були такими самими обов’язковими, як ранкові заняття, звільнення в нашому класі мав лише один хлопчик, який часто хворів. Він був миршавенький і мовчазний, а невдовзі його взагалі забрали. Куди його перевели, я не знав. Побачивши його одного разу в місті, я відчув щось подібне до полегшення — він жив і виглядав здоровіше, ніж яким я його пам’ятав. Підійти і заговорити я не наважився.

— Ти впізнала його? — запитав я у матері.

— Кого?

— Він ходив до мого класу.

Я назвав ім’я та прізвище. Ще й зараз я можу перелічити всіх, з ким навчався, тоді як риси більшості з них стали розмитими, наче їх спотворила відстань у півсотні років, за які зір зносився над шкільними зошитами та підручниками.

Мати заходила до класу і, доки я складав ранець та одягав пальто, обмінювалася кількома реченнями з пообідньою вихователькою — низькою жіночкою в бурштиновому намисті, яке було на ній завжди, байдуже, в що вона одягалася. Вона прийшла до нас по операції, щось сталося з її голосовими зв’язками; вона говорила тихо, майже пошепки. Навіть якби захотіла, вона не змогла б на нас нагримати.

Якось, закінчивши школу, я прийшов на зустріч випуск­ників. Ми зайшли до рідного приміщення і сіли на свої місця. Мої коліна вперлися в стіл, я засовгався, намагаючись прилаштуватися. Авжеж, моє місце давно вже з іншого боку.

Мені було шкода того, чого я до пуття не зміг би окреслити. Я сумніваюся, що хто-небудь спромігся би. Я мало знав, як склалося в моїх колишніх однокласників, — хто з ким одружувався, хто де навчався, хто чим займався. Якийсь час я безугавно думав про нього, якого перевели до іншої школи. Знову я почув про нього, коли ми стали дорослими. Одного дня він вийшов на площу в центрі міста, облив себе бензином і підпалив.

Частина парт спорожніла, за деякими ще сиділи школярі, чекаючи на батьків. Мене завжди забирали десь посередині.

— Скажи вчительці «До побачення», — нагадувала, схилившись до мого вуха, мати.

Ми покидали клас, школу, подвір’я, по дорозі заходили до крамниці, де мати купувала хліб, а для мене духмяний пундик — нагороду за навчальний день, яку я з’їдав, ще не дійшовши до перехрестя. Вдома мати ставала готувати вечерю, за яку ми сідали пізно, так що я лягав спати з набитим кендюхом. Удосвіта від усього того нічого не залишалося, наче воно кудись, поки я спав, вивітрювалося.

— Збирайся, там твій дідусь.

Нас залишилося двоє — так пізно мене ще ніколи не забирали.

Я розгубився... Обох моїх дідів не стало задовго до мого народження: одного забрала хвороба, іншого — авіабомба. Один пішов на похорон свого друга, звідки вернувся заслаблим, зліг і довго та повільно згасав, інший загинув упродовж секунди.

Того дня по мене прийшов мій батько.

Людське життя — аркуш, в який внесено зарубки, мов позначки в учительський зошит. В ньому занотовано все, ти можеш про те й не пам’ятати.

Електроголярка створює характерний звук, сховані під захисним покриттям ножички працюють натужно, незвиклі до довгої щетини. Я виймаю її з шухляди, а потім кладу назад. Те, що осипається, нагадує попіл — сірувата, майже біла зола, я змиваю її водою.

Ми вмираємо повільно й потроху. Ми вмираємо, ще не народившись. Ми перетворюємося на попіл швидше, ніж нас кремують. Чохол