Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
На зубчатій стіні хазяйновито ходила знайома сорока — довгий хвіст, чорно-біле пір’я. Скрекотіла, за звичкою зазираючи у всі шпарки стіни — шукала там щось?.. Ой, сороко-білобоко, подруго моя єдина, не покидай хоч ти мене... Полетіла... Як у неї все просто. Змахнула крилами, знялась і полетіла. І ніякі мури її не зупинять, ніяка башта не ув’язнить...
Щаслива! Має крила та волю, то чому б і не літати.
І Марині так захотілося птицею стати піднебесною. Змахнула б крилами і полетіла. Додомоньку...
В ув’язненні їй часто привиджувався рідний край, що його вона залишила вісім років тому, — Самбір, Карпати...
Там стоїть і чекає її така затишна і надійна батькова фортеця.
Чула, як шуміли верховіттям навколо Самбора соснові бори. І бачилось їй, як донька тамтешнього князя, княгинька юна, пішла з фортеці подивитися, а який же він — світ білий? Пішла та й заблукала на свою біду в борах...
Поривалася їй допомогти, дівчаткові тому, що гинуло в нетрях, як раптом збагнула: таж то сама вона блукає нетрями, не знаходячи дороги, якої в неї вже й немає...
Та чомусь згадувався старець Варлаам, котрого вона випустила з темниці Самбірського замку, де він мав тихо й непомітно зотліти. Випустила, хоч він і був проти неї та її Дмитрія...
Ветхий дідок, божа кульбабка, який уже пахнув землею, кланявся, дякуючи їй за одержану волю («...и пана Юрья панья да дочи Марина... свободу мне дала...»), і їй на якусь мить від тієї згадки, видива того легше на душі стало. Виходить, недарма вона в цьому світі жила — одне життя, бодай і одне, але ж людське, — в цьому світі врятувати! І хай це мало — одне-однісіньке життя, — але в той же час це так багато, бо іншим і цього, бува, не дано...
Невідомо, як Марина Мнішек, молода жона молодого царя і сама цариця, графиня із Самбора, закінчила земне своє життя, коротке, але таке багате на карколомні злети і такі ж падіння: у Москві чи «на Москві»? Чи, як за легендою, в Коломні. Ніхто не знає, де вона похована, як ніхто не знає, від чого урвалося її земне життя — від лютої змії-туги в неволі чи їй «допомогли» піти з цього світу?
І те могло бути, і те. Але одне ясно: десь справді вона «умре на Москве». І туга її могла забрати на той світ, і підісланий кат міг накинути на шию шовковий шнурок.
Доки в іншому Кремлі, у тому, що з великої літери, у Московському, гадали бояри, що з бранкою коломенською краще зробити — суд над нею влаштувати і всім миром на плаху «воровку» спровадити чи залишити все як є, хай голод-спрага все докінчить, чи убивцю підіслати із шовковим шнурком, усе міг вирішити мороз. Зима 1614 року рано завітала в Підмосков’я, видалась не лише сніжною, а й скажено лютою...
Вдарили морози. Усіма забута, заперта в холодній кам’яній башті, легко зодягнена, Марина не могла там довго протриматися.
Якщо протрималася, то одну ніч — не більше. Вочевидь, її не стане наприкінці 1614 року, в грудні місяці. Але ніхто в Коломні не знав, що сталося з царицею Мариною і де вона поділася. Оскільки ж на кремлівських мурах завжди сиділи сороки, то й виникла легенда, що вона, чаклунка і відьма, перетворившись на сороку, літає — і досі літає — у світі білому.
Недарма ж народна яса вважала її відьмою-чародійкою. Недарма ж і досі живе легенда, що вона, перевтілившись у сороку-білобоку, вилетіла через вузьку бійницю восьмиярусної башти Коломенського кремля і, знявшись над тим кремлем, над Коломною, розтанула у високому небі...
Так, так, десь вона й досі літає у небі високому, у небі дзвінкому — за доброї днини і за чорних грозовіїв...
...І раптом нагадає про себе шелестом птиці, що пролітає...
А ще кажуть... У башті тій Коломенського кремля, званій «Маринкіною баштою», іноді чути стукіт жіночих каблучків...
Швидкий і невловимий...
Там таїна.
Вічна і нерозгадана.
Як і доля самої Марини Мнішек.
Її перший чоловік, молодий цар-життєлюб Дмитрій Іванович, якось подарував їй крихітний жемчужний кораблик, що несеться срібними хвилями.
Казав, підносячи дарунок:
— Кохання моє, як тобі коли трудно буде в житті, загадай бажання і скажи: «Кораблику, кораблику, понеси мене морем синім в омріяну країну щастя».
І стане мій кораблик великим і ти зійдеш хистким трапом на його палубу під вітрила летючі, і він понесе тебе в краї незнані, синім морем-окіяном...
Досі доглядачі Коломенського кремля упевнені, що дух Марини не покинув ці стіни. Відчуття того, що хтось пильно дивиться на тебе в потилицю і супроводжує в прогулянці по баштах, тут відчуває на собі майже кожний. А втім, співробітники музею звикли до цього, багато хто з туристів, які бувають там, вірять, що дух Марини допомагає в щасливій любові...
Кремль (кремник) — центральна укріплена мурами й баштами частина феодального міста на Русі. Вперше згадується в літопису під 1331 р. як «кремник». До XV ст. кремль називали дитинцем, з XVI—XVII ст. — «град», «город». Стіни кремля спочатку були дерев’яно-земляні, а з XI ст. — кам’яні або цегляні. Мури часто оточували ровом з водою. В кремлі розташовувалися палац князя, храми, будинки бояр і церковної знаті.
Найвідоміші — Кремль Московський, кремлі у Пскові, Новгороді, Ростові, Нижньому Новгороді, Казані, Коломні...
Коломенський кремль спорудили на високому правому березі, на злитті річок Москви і Коломенки. У свій час він був місцем ставки Івана Грозного при підготовці походу на Казань.
Його оточує цегляна стіна.
В центрі кремля — п’ятиглавий Успенський собор. На північ од нього — невелика Воскресенська церква, або ще церква
