Льодовик - Олександр Казимирович Вільчинський

— при жінках він її завжди переходить. Стає зверхнім, в'їдливим, а дивлячись збоку, то просто, мабуть, тупим ревнивцем. Ніколи не думав, що це буде стосуватися нас із Міхою, але все це саме так і виглядає. У такі моменти він завжди починає мене повчати або за чимось чи кудись посилати. Хоча бувають і винятки. Як при цій бібліотекарці із Житомира, коли він ні з того ні з сього почав мене знайомити, рекомендувати як джентльмена, який ніколи не дозволить жінці заплатити за себе.

— У Миколи виховання ще те! — повторив він тоді разів з п'ять, і я здогадався, що у нього закінчилися гроші.

Не інакше, він уже мав щось із цією бібліотекаркою до мене, дивна така. Коли я запропонував їй десь зігрітися чаєм, вона відповіла, що тільки у людному місці. Вона із самого початку нагадувала мені необ'їжджену кобилицю, хоч, як з'ясувалося, мала чоловіка і трьох дітей — двох своїх і одну прийомну дівчинку. А коли у наступний свій приїзд із Житомира таки опинилася на моєму дивані під «Бітлами», вирізками про Льодовики й журнальними репродукціями гігантських ссавців, то здивувала мене ще більше.

Коли я вже лежав на ній і ритмічно впихав свій член у її м'якість, вона раптом запитала:

— Скажіть, а що ви про мене думаєте? — якось так аж надто серйозно, по–діловому.

Я ж на той момент ще й не встиг нічого подумати. Але це її запитання не в тему та ще цей тон і діловитість дивним чином лише додали мені бажання й навіть якогось азарту. Тож я вирішив, що це така гра, і, то пришвидшуючись, то зовсім завмираючи, то закидаючи її ноги собі на плечі, намагався таким же серйозним тоном їй відповідати.

— Дуже гарне враження…

— Яке може бути враження, коли ви зовсім не знаєте людини? — відвернула вона своє личко до стіни, і хоч тон і далі був діловий, її щоки вже починали палати, а шия покрилася червоними плямами.

— Мені подобаються твої очі, і губки, і груди, — сказав я.

До того часу, пригадую, я вже встиг зіпріти, і кілька крапель поту впали з мого чола їй на ніс, а я, як завжди, забув кинути рушник.

— Очі? А що очі?.. Очі як очі, — витирала вона мізинцем мій піт у себе на переніссі.

— У тебе дуже гарні очі, — я також намагався зберігати діловий тон, хоч і трохи захекався.

— Скажіть, а ви про мене наводили якісь довідки?

— Ні, а для чого?.. Не хвилюйся, твій чоловік ніколи нічого не дізнається.

— А я не дуже–то й хвилююся, — сказала вона, і ця її ділова відповідь мене дещо насторожила, але я намагався не подати виду. — Ми навіть хотіли розлучитися, але потім передумали…

— Добре, що передумали, — сказав я.

— Ага, — зітхнула вона.

— Тобі так зручно? — Я зробив спробу перевести тему на інше.

— Нормально, — так само по–діловому відповіла вона.

— А як щодо полікувати гланди? Є якась перспектива?.. — натякнув я майже прямим текстом.

Проте відповідь мене розчарувала.

— Ну, для цього повинен пройти якийсь час, — сказала вона. — Я повинна більше пізнати людину…

— І скільки повинно пройти його? — Я сповільнив темп, оскільки тональність її відповідей просто зводила мене з розуму, наближалася розв'язка.

— Ой, я повільно звикаю до людини. — Рум'янець на її щоках і підборідді до того часу вже набув стійкого вигляду, а я почергово, то правою, то лівою рукою, стирав піт з чола.

— Добре, тоді я ще трохи попрацюю у цьому напрямку, — сказав я.

— Працюйте, — відповіла вона так само серйозно.

Але я вже не міг далі стримуватися і в цей момент навіть перестав відчувати її п'яти у себе на ключицях.

Я боявся собі у цьому зізнатися, але у тому, що ця дивна бібліотекарка опинилася під моїм плакатом з «Бітлами», не останню роль зіграло її заміжжя. Це вже схоже на манію — потяг до заміжніх.

— Це хто? — показала моя бібліотекарка на «Бітлів».

— Джон Леннон, Пол Маккартні…

— Леннон? — перепитала бібліотекарка. — Щось чула. А котрий із них він?

— Бородатий, той, що справа.

— Ага, бачу щось знайоме, — сказала вона, застібаючи бюстгальтер. Її щоки все ще горіли, а тон і діловитість сказаного і тоді, коли я втрамбовував її у свій диван, і зараз зовсім не змінилися. — А це що за олень? — кивнула на гігантського лося на вирізці, причепленій скотчем до плеча Маккартні.

— Та так, олень.

— Ясно. — Вона зрозуміла, що я не маю особливого бажання продовжувати розмови і більше нічого й не розпитувала.

Може, через це мені й подобаються заміжні, що вони завжди ставлять набагато менше запитань. Аби не під вікнами й щоб менше кому потрапити на очі, я повів її до хвіртки в обхід теплиці.

— А це наш місцевий Льодовик, ми його назвали Гляціалом, — ще показав я їй на гребінь сірої глиби за теплицею.

— Ага, у нас на городі також є таке чудо, чоловік його вже навіть підривав.

— І що?

— І нічого, за півтора місяця знову наріс.

— Ми також про це думали, але вікон шкода.

— А скільки тут у вас соток? — ще запитала та бібліотекарка, коли вже вийшли за хвіртку.

— Здається, двадцять, а може, й двадцять п'ять буде! — відповів я їй, прикидаючи на око.

Попід гофрованим парканом я довів її