Жити сьогодні - Христина Лукащук

Він остаточно змирився з новими звуками, яких ніколи не чув так зблизька, – розміреним украпуванням ліків у вену, ритмічним биттям двох сердець, одним, правда, ледь чутним, чоловічим, а другим – дівочим, яке билося в різних ритмах. Часом, заворожений його мелодією, забував слухати розповідь. Раніше він не звернув би на це жодної уваги. Її серце билося так чудно і так неоднаково, але ні постава, ні вираз обличчя не змінювалися. Ангелові було цікаво, чому ж тоді серце в неї то перестає битися взагалі, і тоді в нього від страху всередині все холонуло, то калатало, мов у пійманого птаха так швидко, що, здавалося, вискочить із грудей. Тоді ангел теж злякано нишкнув і, насторожившись, чекав, що буде далі. А часом її серце вистукувало ритми дивовижної музики, яка наповнювала дівчину з ніг до голови. Тоді її вуста ледь помітно тремтіли, а на очі наверталися великі, мов морські перли, сльози. Очі ставали прозорі, мов гірський кришталь, і можна було без перешкод осягнути всю їхню глибочінь.

Але чоловік був непритомний, і зробити цього не міг, а йому… Ангелові просто не було до цього діла, не на те він сюди спустився. А якщо відверто, то йому було просто боязко. Тепер він краще розумів чоловіків, які або відвертались, або просто тікали геть, коли поруч із ними починала плакати жінка. Страх…

Він скрушно зітхав і дослухався далі.

Зараз серце у неї б’ється, мов зацькований звір, який будь-що хоче вирватися на волю. Видно, що їй неймовірно важко і що вона давно цього не робила – не поверталася туди, в минуле, ретельно оберігаючи себе й свій мозок від подій десятилітньої давнини. Їй лячно. Іноді вона раз у раз безпорадно роззирається, хоч знає, що тут нікого немає. Тоді вона ще раз з надією дивиться на чоловіка і тихим благальним голосом просить його обізватися і подати хоча б якийсь знак, що він її чує і що вона недаремно тривожить минуле.

Ангел напружено разом із дівчиною вдивляється в бліде обличчя нерухомого чоловіка, вслід за нею переводить погляд на його долоню, до вказівного пальця якої прикріплено датчик, що мав би відреагувати на найменше, найнезначніше коливання фалангою пальця – тиша. Вперта тиша, яка, здається, поглинає будь-яку надію.

Дівчина вмовкає, заплющує очі і кладе свою голову поруч з незрушною рукою чоловіка, яку досі не випускає зі своїх долонь. Так вона лежить якийсь час. «Мабуть, втомилася, – співчутливо думає ангел. – Вона ж лише людина».

І вирішує сам-один чатувати біля непритомного чоловіка. Та щойно він про це подумав, як дівчина рвучко вирівнялась і втупилася твердим, мов кам’яна брила, поглядом у нього, в невидимого для всіх ангела. Він закляк. Від несподіванки і страху, що його викриють, відчув, як зарухалося пір’я на кінчиках крил. Відчув, як нічна прохолода тінню майнула крізь прочинене вікно, зачепивши його маківку. Готовий був уже втікати, але дівчина опустила повіки, звільнивши його від свого нестерпного погляду.

– Щось примарилося, – пробурмотіла сама до себе. – Мабуть, година така, що всяке може привидітись. Які тут можуть бути ангели? В лікарні? Та й до чого тут ангели? Не збирається він ще землю покидати, чуєте, ви, там, за вікном. Не збирається.

І – в сльози.

Він знову закляк із настовбурченим пір’ям. Ще якусь мить міркував над її словами, але вирішив усе-таки, що це їй примарилося, бо не дано людям бачити ангелів. Не дано…

Мовби нічого не сталося, дівчина продовжила свою розповідь, обволікаючи нерухомого чоловіка, ангела і всеньку кімнату тихим, заколисувальним сумом кольору ультрамарину з золотавими кульками, немов наліпленими дитячими, незграбними рученятами. Ніжно так, душевно…

– То я правильно зрозуміла, що віднині ти впритул візьмешся за моє виховання? – трохи оговтавшись від радості, що ти все ж таки повернувся, наважилася я запитати у дверцят холодильника.

Мені все одно було, які відвідувати лекції, – хоч про моторні мастила. Байдуже, які читати книжки. Аби лише ти був щасливий і нікуди більше не йшов. Поки ти з набитим ротом з’явився з-за відчинених дверцят холодильника, я з жахом усвідомила, що закохалася.

Світ закрутився в мене перед очима, і я тоді чи не вперше зомліла просто біля столу з купою книжок.

Отямилася вже у власному ліжку. Була ніч. У кімнаті, зануреній у цілковиту темряву, горів один-єдиний торшер, який ти акуратно накрив чорною вовняною хусткою з великими лапатими квітами, яка лишилася тобі на згадку від бабуні. Хустка була стара і де-не-де поїдена міллю, тому як доповнення до гардеробу не годилася. Але, щоб зігрівати застуджене горло чи як компрес від мігрені, цілком пасувала. Або, як тоді, нею можна було приглушити яскраве світло.

Через дірочки пробивалися тьмаві промінчики, а від лапатих квіток світло теж здавалося лапатим і якимось іграшковим, немов із дитячих снів. Ти сидів біля мене, як оце зараз коло тебе я, й тривожно тримав мене за руку. Найперше, що я відчула, розплющивши очі, – був твій погляд, стривожений і відданий водночас, майже як у собаки, якому залишили пильнувати щось дуже важливе. Хотіла було піднятись, але ти рішуче вклав мене назад. Я згадала, чому тут лежу, і зрозуміла, що більше ніколи не зможу дивитись на тебе так, як дивилася досі – просто і насмішкувато. Не зможу розмовляти так, начебто ти був моїм батьком чи другом. Бо ти став об’єктом моїх мрій, бо я в одну єдину мить із дівчинки перетворилася на дівчину. Кров ударила мені в скроні і, поки ти нічого не второпав, попросила піти геть, пославшись на втому й бажання щонайшвидше заснути.

Я й не здогадувалася, що для тебе це давно не таємниця. А вчора, взнавши про аварію, помчалась у твій заміський будиночок, аби щось чи когось там зустріти, добре розуміючи, що тебе там нема. Та зайшовши, збагнула, що відтоді, як я пішла, гримнувши дверима – пробач мені за це, – в тебе нічого не змінилося. Тільки квіти розрослись, нагадуючи куточок тропічного острова. Та й фіранки на вікнах трохи потьмяніли від часу, але їм це на користь. Весь дім став стриманіший і загадковіший, немов старовинний родовий замок. На робочому столі, розгорнутий, як і тоді, десять років тому, лежав зошит, у який ти пізніми вечорами щось скрупульозно записував рівним, дуже дрібним і правильним каліграфічним почерком. Ти так ретельно виводив кожну літеру, що