"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

— Лягай, товаришу. Це вони, гади, стріляють сюди навмання.

Небо на сході почало помітно світліти. Флангові групи Ольховикова, не припиняючи вогню, почали відходити від села.

— Мої знімаються, — тихо сказав Ольховиков і, помовчавши, зніяковіло додав: — І мені пора… — Він дивився на Рудіна очікувально і здивовано, можливо, досі не вірячи, що цей чоловік зараз піде здаватися в полон.

Рудін посміхнувся йому:

— Спасибі, старшино. Ідіть. Будницькому і всім вашим хлопцям — привіт…

Ольховиков встав, подивився ще раз на Рудіна.

— Ну й ну… — Він зітхнув і неквапливо пішов чагарником. Здалека він ще раз оглянувся на Рудіна і пішов швидше. Його важкі кроки затихли вдалині…

Рудін встав і повільно пішов до села. Піднявшись на пагорб, який був якраз навпроти школи, він сховався за стовбуром дикої яблуні. В передсвітанковій імлі він уже розрізняв біля школи силуети німців. Троє стояли, притулившись до стіни і про щось голосно сперечались, показуючи руками в різні боки. Якраз у цей час вогонь бійців Ольховикова, що відходили, повинен був навести їх на думку, що їх оточують.

Четверо німецьких солдатів, припавши до стосу дров, стріляли, щохвилини міняючи напрямок вогню і тривожно оглядаючись на тих, що стояли біля школи. Поліцаїв тут не було. Очевидно, вони вели вогонь на східнім краю села.

Ті, що стояли біля стіни, тепер частіше показували у той бік, де стояв Рудін. Видно, вони говорили про те, що з цього боку села противника немає.

Навкруги було вже досить добре видно, але від річки на село напливала біла смуга туману, і дощ, який недавно вже був трохи вщух, раптом полив, паче з відра.

Рудін помітив, що стрілянини вже не було чутно. Підождав ще хвилин десять — жодного пострілу. Тільки періщить, шумить сердитий осінній дощ. Біля школи з'явилося ще кілька німців і поліцаїв. Збившись докупи, вони збуджено розмовляли.

Рудін рішуче вийшов із-за яблуні і попрямував до школи. Незабаром німці помітили його і взяли автомати напоготів. Рудін прямував далі, вдаючи, ніби намагається розібратися, де опинився. Він вийшов на відкрите місце. Тепер німці бачили його добре, бачили, що він один і що у руках у нього немає зброї.

Вони не стрілили. Рудін підходив до них усе ближче, і ось він почув, як хтось із німців гортанним голосом уривчасто наказав:

— Взяти його!

Двоє німців і один поліцай пішли напереріз Рудіну. Рудін зупинився, підняв руки. Він стояв і чекав. Німці і поліцай підійшли до нього і за три кроки зупинились.

— Обшукайт! — наказав поліцаєві один із німців. Поліцай, не зводячи лютих очей з Рудіна, підійшов до нього й почав обшукувати. З кишені ватянки витяг пістолет і повернувся до німців.

— Іди! — крикнув до Рудіна один з німців.

— Куди? — по-німецьки запитав Рудін.

Німець здивовано подивився на нього і показав рукою на школу.

З групи, яка стояла біля школи, вперед вийшов високий худорлявий офіцер з нашивками молодшого лейтенанта. Кашкет з високою тульєю був глибоко насунутий на голову, в тіні від великого козирка Рудін побачив лише запалі щоки, тонкі стиснуті губи і гостре підборіддя.

— Стій! — по-російськи наказав офіцер, коли Рудін був ще кроків за п'ять від нього. — Хто є такий?

— Я з партизанського загону, з яким ви вели бій. Вирішив здатися в полон, — добірною німецькою мовою відповів Рудін і, знявши кепку, рукавом обтер спітнілий лоб.

Німці переглянулися.

— Відведіть його до моєї кімнати! — наказав офіцер. Рудіна повели в кімнату, яка була колись шкільним класом. Вздовж стін стояли парти. На стіні висіла порівняльна діаграма успішності Нікольської неповної середньої школи за 1939/40 навчальний рік. Рудін машинально відзначив, що успішність підвищилась, але, судячи з порівняльної висоти стовпчиків, ненабагато. В глибині кімнати стояла неприбрана койка, на стільці біля неї висів кітель. Мабуть, офіцер так поспішав, що надів шинелю без кітеля. На столі стояв емалевий кухоль з недопитою кавою, а на аркуші паперу лежали акуратно нарізані скибочки білого хліба і косячок ніздрюватого сиру. Тут же стояв зелений ящичок польового телефону, проводи від якого тяглися за вікно. Німець, що конвоював Рудіна, зупинився біля дверей і з цікавістю розглядав полоненого. Поліцаї в кімнату не ввійшли. Не було й офіцера, його примітний гортанний голос чутно було в коридорі.

Офіцер ввійшов навально, розчинивши двері ударом ноги. Повісивши картуза на цвях, а шинелю кинувши на ліжко, він надів кітель, акуратно застебнув його на всі ґудзики, обсмикнув, пройшов до столу і сів у крісло. Можливо, хвилину він мовчки знизу вгору дивився на Рудіна великими білястими очима, в яких не було ні цікавості, ні злості. У них взагалі нічого не було, хіба тільки втома. Обличчя в офіцера було сіре, з хворобливою жовтизною. Під очима — припухлі синюваті мішки.

— Хто ти такий? — спитав він тихо.

— Я ж сказав — партизан.

— Де базується твій загін?

— Ліговинське болото.

— Ти кажеш неправду — ці болота непрохідні.

— Ні, кажу правду, в болоті є острів, і до нього ведуть безпечні стежки.

Офіцер помовчав.

— Припустімо… Прізвище?

— Крамер. Михайло Євгенович Крамер.

— Єврей?

— Німець.

— Як це німець?

— Дуже просто, я народився і виріс у республіці німців Поволжя.

— Не знаю такої республіки.

— Тимчасом вона є. Вірніше — була.

— Скільки ваших наступало на Нікольське?

— Чоловік сорок.

— Чому відступили?