💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Читаємо онлайн Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
очима якогось дорослого, що володів би собою, і мій погляд зупинився на Фермінові, який із холодною цікавістю і цілковитим спокоєм дивився в телевізор. Я сів коло нього.

– Диви-но, хлипає так, наче у своєму житті ніколи тарілки не розбив, а тимчасом саме цей недоросток підписав більше смертних вироків, ніж Аттіла, – прокоментував Фермін.

– І що буде далі? – поцікавивсь я.

Фермін безтурботно всміхнувся до мене й поплескав по спині. Потім пригостив мене «Суґусом», собі розгорнув другого, зі смаком лимону, і з насолодою взявся його смоктати.

– Не хвилюйся, нічого надзвичайного не станеться. Невеликі сутички, театральні вистави й фарисейство в значних кількостях – авжеж, протягом якось часу все це ми побачимо, але нічого серйозного. У найгіршому разі якийсь блазень може переграти, але ті, хто смикає за мотузочки, не дозволять, щоб усе вийшло з-під контролю. Не варта справа заходу. Буде багато пари, але вся піде в гудок. Буде побито олімпійські рекорди з перефарбовування, а народні герої швиденько повилазять із-під ліжка. Без цього в таких випадках ніяк. Це як тривалий закреп. Тужитися доведеться довго, але зрештою все лайно вилізе геть, або принаймні та його частина, яка ще не перетравилася. Але кров не поллється, ось побачиш. Просто тому, що це нікому не вигідно. Урешті-решт, це все лише торговище власних інтересів, краще або гірше замаскованих для отупілої публіки. Важить не цей театр маріонеток, а лише те, хто керує, у кого ключі від сейфа і як вони поділять між собою наші гроші. Прагнучи дістатись до наживи, вони муситимуть ретельно відмитися, без цього ніяк. З’являться нові пройдисвіти, нові вожді, а юрми наївних дурників, які все забули, повиходять на вулиці, готові вірити в те, у що їм хочеться вірити. Вони побіжать за черговим Гамельнським щуроловом [158], який одурить їх лестощами й наобіцяє рай на цьому світі. Ось так воно все відбувається, Хуліаніто, у величі і злиднях, і нічого іншого очікувати не слід. Є ті, хто бачить наперед, куди все поверне, і виїжджає далеко, як наша Алісія, а є ті, хто як ми, лишається в цьому болоті, бо не має куди їхати. Але не бійся, нас чекає неабиякий цирк, ось-ось настане час клоунів, а потім і акробати не забаряться. А може, це найкраще, що могло з нами всіма статися. Щодо мене, то я навіть радий.

– А звідки ти знаєш, що Алісія поїхала кудись далеко?

Фермін лукаво всміхнувся.

– Туше!

– Що ти мені ще не розповів?

Фермін узяв мене попід руку й затягнув у кут.

– Іншим разом. Тут у нас національна жалоба.

– Але ж…

Не давши мені доказати, він повернувся до загального зібрання, яке досі не оговталося від новини про кончину того, хто був головою держави протягом останніх чотирьох десятиліть.

– Може, піднімемо тост? – запропонував дон Анаклето.

Фермін похитав головою.

– Я не піднімаю тостів за будь-чию смерть, – відказав він. – Не знаю, як ви, а я зараз збираюся піти додому, до своєї Бернарди, щоб, із Божою допомогою, зробити ще одну дитину. Раджу вам по змозі взяти з мене приклад. Якщо ж незмога, прочитайте хорошу книжку, як та, що її написав наш добрий друг професор Альбуркерке. А завтра знову буде новий день.

Завтра настав новий день, а післязавтра ще один, а потім ще один, і так спливло кілька місяців, протягом яких Фермін застосовував усі свої хитрощі, щоб уникнути мене й моїх запитань стосовно його натяків про Алісію Ґріс. Здогадуючись, що він розповість мені те, що має розповісти, лише коли надійде відповідний момент або коли йому того схочеться, я купив за ті франки, які мені зоставила Валентина, квиток до Парижа. Ішов 1976 рік, і мені виповнилося дев’ятнадцять.

Батьки не знали справжньої мети моєї подорожі – я сказав їм, що хочу побачити світ, – хоча мати завжди підозрювала мої справжні наміри. Я ніколи не міг приховати від неї правди, бо, як одного разу сказав батькові, не мав від неї жодних секретів. Мати знала про мої шури-мури з Валентиною, і про мої письменницькі амбіції, і завжди підтримувала мене, навіть коли у хвилю зневіри я через брак хисту й рішучості зарікався писати.

– Ніхто не досягає успіху, не зазнавши перед цим поразки, – запевняла вона мене.

Я бачив, що батько незадоволений, хоча він мені цього й не казав. Він не дивився прихильним оком на мою подорож до Парижа. Батько вважав, що мені слід нарешті визначитися й присвятити себе раз і назавжди тому фахові, який оберу. Якщо я справді хочу бути письменником, то треба закасати рукава й писати. Якщо ж я маю бажання стати книгарем, чи дресирувальником папуг, чи ще кимось іншим, то треба працювати в цьому напрямку.

Я не знав, як пояснити батькові, що мені потрібно їхати до Парижа, щоб знайти там Каракса, адже розумів, що мій задум не мав жодного сенсу. У мене не було доводів на його підтримку, я просто відчував його правильність. Батько не схотів провести мене на вокзал, пославшись на те, що мусить їхати до Віка, щоб зустрітися там зі своїм шановним колегою, сеньйором Костою, старійшиною їхнього цеху й чи не найкращим фахівцем у царині антикварної книжки. Прибувши на Французький вокзал, я побачив на пероні матір, що сиділа на лавці.

– Я купила тобі рукавички, – сказала вона. – Кажуть, що в Парижі страшенно холодно.

Я обійняв її.

– Ти також гадаєш, що я помиляюся?

Мати похитала головою.

– Кожен повинен скоїти свої власні помилки, а не чиїсь. Роби, що маєш робити, і повертайся якомога швидше. Або коли зможеш.

У Парижі мені відкрився світ. Мої скромні заощадження дали змогу винайняти мансарду завбільшки з попільничку в будинку на розі вулиці Суффло, яка була архітектурним відповідником до соло Паганіні. Моя вартівня здіймалася над площею Пантеону, і звідти я міг споглядати весь Латинський квартал, дахи Сорбонни й другий берег Сени.

Мабуть, я винайняв її тому, що вона нагадувала мені про Валентину. Коли я вперше глянув на гребені дахів і коминів, що оточували мою оселю, я відчув себе найщасливішим чоловіком на Землі. Перші дні я провів, досліджуючи дивовижний світ книгарень, кафе й вулиць із палацами, музеями та людьми, що дихали повітрям свободи, яке збивало з ніг такого новачка, як я, дивака, що прибув сюди з кам’яного віку.

Місто Світла забезпечило мені м’яку посадку. Під час своїх прогулянок я заводив своєю ламаною французькою численні розмови з молоддю, старшими людьми та особами не з цього світу. Не бракувало

Відгуки про книгу Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: