Теплі історії про дива, коханих і рідних - Колектив авторів

Коли настав час сказати їй про свої почутті, я, як справжній чоловік, зробив це першим. Я розповів, що мені подобається її ніс, нагадав і про наше перше побачення, після якого вирішив з нею одружитися. Ну і вкінці додав, що кохатиму її все своє життя, бо вважав це необхідним критерієм стосунків. Першу хвилину вона мовчала, а тоді винувато відпустила мою руку. Я подумав, що це кінець і що моє зізнання злякало її. У голові вже голосно верещало її «а я тебе не кохаю», яке намагалося перекричати «пішов геть, хлопче».

— Максе, я тобі не можу відповісти так само, — почала вона, і я зрозумів, що це все. — Для мене немає поняття «завтра». Я тебе кохаю сьогодні. Дуже палко кохаю. Але не можу пообіцяти, що кохатиму тебе все своє життя…

Я нічого не відповів. Кивнув, здається. І погодився. От і кохаємо ми одне одного вже 365*33 «сьогодні». Та навіть зараз, пробувши моєю дружиною тридцять три роки та народивши мені двох синів, вона не обіцяє мене кохати завтра й погрожує знайти собі іншого діда, коли я раптом забуваю винести сміття.

Посеред людного міста, між галасом машин і голосами мешканців, притаїлася руда дівчина. Вона стояла з дещо збентеженим виразом обличчя, намагаючись усмирити своє волосся, що неслухняно підстрибувало навіть від мікроскопічного подиху вітру. Ніякі резинки й кольорові шпильки не в змозі були вгамувати її руде, трохи лисиччине єство.

Дівчисько виглядало так, ніби щойно з’явилося тут якимось магічним способом, долаючи нудні закони-заборони складної фізики. Вона озиралась у пошуках чогось чи когось, тримаючи в руках свій мобільний. От тільки цього разу зв’язок із кимось по той бік слухавки їй потрібен не був. Лише зв’язок із часом, що минув (чи лишився).

— Він не повернеться до мене. Він таки покинув мене тут, я знаю, — ледве чутно промовила вона, звертаючись до себе.

Її погляд різко метнувся до високого будинку, що багато років тому, мабуть, перебігав площу й вирішив лишитися саме посеред вулиці. Цей будинок, напевно, бачив усе й усіх, від його очей не ховали навіть файно вистрижені кущі та високі кремезні тополі, що відвойовували владу довкола будинку в старих кленів.

— Він не прийде по мене. І до мене теж не прийде, — повторила дівчина й додала: — Але ж ми такі щасливі разом! Я знала, що не треба було його злити. Даремно я сварила його за кинуті напризволяще футболки та штани.

На її слова не озиралися люди, не звертали уваги тварини, що навіть у великому місті живуть хаотичною свободою. Лише будинок, розуміючи, мовчав і відбивав сонце своїми вікнами.

Дівчина дістала з сумки ключі від квартири з явно чоловічим брелоком і з сумом оглянула їх. Ключі блазнювали з неї ароматом його парфумів і легких цигарок, які мали б привести його врешті-решт до здорового способу життя.

Руда знову звірила час. Його нема вже сім хвилин… Це як вічність, тільки сім хвилин. Вона хитала головою, шукаючи десь тут магазин, але він був надійно захований серед мільйона цеглин сусіднього кварталу.

Дівчина вже збиралася йти додому, як побачила темноволосого хлопця з неймовірно знайомою усмішкою-зброєю, що саме вивертав із полону однакових будинків. Він не зразу помітив її, але, побачивши, вже не відривав свого погляду від рудих пасом-бешкетників.

— Він хоче забрати свої ключі в мене, — мовила вона.

Руда почала відшукувати ключі в сумці, але вони надійно сховалися між жіночими необхідностями, не без допомоги її хвилювання. Хлопець уже перетнув вулицю й майже обійшов будинок на майдані. За кілька метрів його зупинив незнайомець і про щось запитав. Судячи з розмахів руками, хлопчина пояснював йому дорогу. Задоволений незнайомець подякував й рушив у вказаному напрямку, натомість хлопець ніби завагався й не поспішав поновлювати хід. Дівчина вирішила, що він передумав забирати свої ключі, але саме цієї миті він попростував до неї.

Від їхньої останньої спільної хвилини минуло десяток окремих. Руда, здавалося, перестала дихати. Вона завжди боялася, коли він залишав її на вічність у кілька хвилин.

Хлопець підійшов до неї, але не взяв за руку, не обійняв, не поцілував. Він лише дивився й милувався так, ніби це останній погляд, що вона йому дарує «на згадку про…». І так тривало б довго, якби вітер, якого щойно чимось збентежило місто, не вивільнив ще кілька пасом її рудого волосся.

— Ох ти моя лисице, як же я вже скучив за тобою. Наступного разу підеш зі мною в магазин по хліб, бо я тут уже надумав собі мелодрам. Я ж дурію без тебе, ти ж знаєш! — пристрасно сказав він, притиснувши її до себе.

— Дурію… — прошепотіла вона.

Гаяння часу в соціальних мережах — як власноруч пропите та прокурене життя. Створюємо сторінку, де зберігаються наші фотокартки, усмішки, де сховані переживання, таємні архіви повідомлень… Кожного дня за купою смайлів приховуємо щирі слова. Знаєте, соцмережа нагадує цвинтар почуттів і секонд-хенд думок, місце вигаданих мрій і фальшивих усмішок. Ми як заручники на синьому тлі он-лайн.

Не спиться знову. Порожня кімната, холоне самотній чай від застуди. Тіло в безсиллі. Знемога. Годинник настукав уже п’яту… Дивуюся сама й тихо серджуся на Інтернет. Екран наповнює кімнату блідим світлом, на ньому видніються бездушні рядки. Сповіщають про «нового друга».

Мене охопив жар — на градуснику 39,2, до купи бридких на смак таблеток не вистачає сил дотягнутися рукою. Та цікавість бере своє…

Марина:

«Ми знайомі?»

Олександр:

«Ні,