Твори - Марко Вовчок

А сонечко заходить. Рiчка тече, як щире золото, мiж зеленими берегами; кучерявi верби купають у водi вiти; цвiтуть-процвiтають маки городнi, i високоверхi коноплi зеленiють; де коло бiлої хатки червонiє рясне вишення чи високий кущ калини стрiху пiдпирає, закриваючи всю бiлу стiну; а хатина ж у розквiтлому городi, як у вiночку, ховається. I зелено, й червоно, i голубо, й бiло, й синьо, й рожево коло тої хатки… Тихо й тепло, i скрiзь червоно — i на небi, i на згiр'ях, i на водi. Господи!..

— Сей…свiт — як макiв цвiт; як-то на тiм буде! — каже, було, стара, похитуючи головою.

— Боже мiй, боже! — промовить панiматка стиха. А панотець пiдведе темнi очi вгору.

— Слава господовi! — рече.

VI

Одного дня раненько йду з водою, коли назустрiч менi чоловiк. Глянула, — та се ж Трохим Рибець, iз нашого села! Боже мiй! Мало коромисла не впустила, i слова не промовлю — зрадiла. А вiн:

— Так се справдi ви тут? Ми чули, та вiри не йняли. Брат ваш дуже за вами журиться. Iдеш у Дем'янiвку (а я, бачте, за колесами), може, сестру побачиш, — каже менi, — то скажи, що засмутила вона мене сильне, i прошу я її милою просьбою, щоб до нас вернулась.

— Та чи здоровi ж вони там? — питаю плачучи. — А дiточки як? Мабуть, забули мене?

— Де вже забули! I досi плачуть, що ви їх покинули. Що ж маю вашому братовi казати?

— Кажiть йому, що дуже мене жалко i ного, i дiток, i серце моє в'яне… а вже до його не вернусь! Шкода мене вмовляти, а силувати — тож не знаю, хто мене присилує.

— А тут же вам добре?

— Так-то добре, що й сказати не можна! — та й розповiдаю йому, де я служу.

— Зайдiть лишень, — кажу, — то я небожатам якого гостинця дам. Скажете: тiтка прислала.

От там узяла кiлька грошенят, то те купила, то те, — шлю їм. Проводжу того чоловiка за село та плачу-плачу!

— Скажiть, що я їх до самої смертi кохатиму, а згадую щогодини, щохвилини. Куди не гляну, що не заговорю, то все їх згадаю!

— Та добре ж, добре. Чому не сказати? Скажу. Прощавайте! Нехай вам господь помагає iз вашими господарями! Якi то люди добрячi! Привiтали мене, заїжджого, як сiм'янина. От люди!

— Так-то вже їм бог дав, що всi їм любi й милi, — кажу йому.

— То вже правда, що божi люди! — одказує чоловiк, радiючи.

Провела його за село, того чоловiка, попоплакала… Минуло з тиждень. У суботу бiлю хату, коли бiжить моя Марусенька:

— До вас гостi наїхали!

— Якi? — питаю, а саму як огнем обхопило.

— Та там якийсь чоловiк, такий чорнявий, високий, i молодиця гарна, i дiточки з ними. Питаються вас.

Я й не схаменусь — стою. Коли бачу — брат у хату з жiнкою й з дiтьми. Боже мiй! Свiте мiй! Так я й зомлiла: одно, що радiсть велика-побачила, а друге-згадала своє горе й лихо. Почали мене всi просити: «їдь та їдь iз нами. Не послухаєш нас iз жiнкою (i вона просить, тiльки сама невесела), то дiток наших послухай: вони за тобою щодня плачуть».

А дiтки як очепились за шию менi, то й не вступаються, цiлують та просять:

– їдьте з нами, тiточко наша кохана, їдьте!

— Нi, не поїду.

Вони й заплакали, мої голуб'ята; так слiзочки з очей i капотять.

Як припали вони, то не можна й одхилити од мене. Одмовлялась я, одмовлялась, та й мусила послухатись.

Пiшла, попрощалась iз господарями, подякувала їм за милiсть i за ласку. Вони радiють, хоч i жалко, що одходжу од їх, та на мене радiють, що бог менi дав — iзнов до брата iду, — у свою хату. Проводили мене хлiбом-сiллю, поблагословили, а Марусечка, то й плакала за мною, що покидаю її саму.

Увiйшла я знов у ту хату, що в нiй i росла й дiвувала. Здається, що кожний куточок веселенько менi всмiхається, i я наче помолодшала: з дiтворою кручусь по дворищу та бiгаю; то на улицю вигляну, то в садок кинусь: се ж бо я й дома!.. Та не довго радувалась.

Почала братова мене знов допiкати. Уже тепер i ступити менi не дасть; уже нема менi й промитої води: та те не добре, та се не гаразд! Та на свою голову прикликали собi бiду! Як почне — боже, твоя воля! — що я й об'їла їх i обпила; та якось i про грошi мої згадала, що я їм позичила: «Ти думаєш, ми тобi грошi виннi? Iще з тебе треба б узяти: ти вже бiльш хлiба в нас з'їла, нiж тих грошей було!»

А я позичила братовi всi до копiєчки, що взяла за худобу, — а в мене були й воли хорошi не одна пара, й корови, i овечок отара велася, й хату продала, — то всi, всi йому оддала.

— Ну, — кажу, — коли вже з'їла я свої грошi, то бог iз вами! Нащо ж ви мене вмовляли вернутись? Там менi було добре, як у рiдного батька!

Вона затихла; бачить, що вже дуже мене скривдила, та, мабуть, побоялась, щоб брат не сварився.

VII

Я таки того ж дня й пiшла од них не прощаючись. Брата й дома тодi не було. «Вже як там тяжко не буде, — думаю, — а вдруге не вернусь! Пiду свiт за очi, щоб мене й не знайшли, i не просили!» Бо таке в мене серце хибке, що й не встою, як знов проситимуть та молитимуть. I надумалась iти в Київ.

Заходила в Дем'янiвку. Хоч i в сторонi, та дуже жадалось менi побачити своїх перших господарiв. Поплакала там, i вони зо мною посумували.

— Пiду до Києва, — кажу їм. — Як далеко буду, то про мене забудуть, та чи не забуду й я свого лиха.

— Нехай господь помагає! Iди з богом. А коли схочеш до нас вернутись, вертайсь. Ми радi тобi будемо, приймемо тебе, аби живi були.

Вийшла я од них веселiш теплим ранком. Пiшла собi дорогою.

Перехожий, проїжджачий — що їх там па шляху не кидалося в вiчi, нiхто мене не зайняв, спасибi богу! I москаль пройде — мине, i крамарський вiз простугонить, i пан четвернею пробiжить — тiльки тебе курявою обнесе, та й знов з поля вiтрець повiйне i зазеленiють тобi гаї й степи; деколи озеро заблищить чи рiчка розливається. А