Час жити і час помирати - Еріх Марія Ремарк

— Що? — рвучко обернувся Гребер.

— Зрада батьківщини! Ви порвали портрет фюрера!

— Він був розірваний і валявся на смітнику, — гнівно заявив Гребер. — І відчепіться, зрештою, від мене зі своєю маячнею!

Він ніяк не міг знайти чогось такого, чим можна було б прикріпити записку. Нарешті вийняв дві з чотирьох кнопок, якими було приколене звернення матері, і міцно пришпилив своє. Він зробив це неохоче, так наче вкрав вінок з чужої могили. В нього не було іншого виходу, до того ж дві кнопки тримали звернення матері так само надійно, як і чотири.

Черговий стЬяв у Гребера за спиною і мовчки спостерігав усе це.

— Все! — гукнув він, немовби подав команду. — Ну, — а тепер — зіг хайль, солдате! Траур заборонено. Траурний одяг також! Це послаблює бойовий дух! Пишайтеся тим, що маєте змогу приносити жертви! Якби ви, свинюки, як слід виконували свій обов’язок, цього б ніколи не трапилось!

Він рвучко повернувся і попростував на своїх довгих ногах геть.

Гребер ту ж мить забув про нього. Він відірвав ще клаптик від залишків портрета Гітлера і записав адресу, яку знайшов на дверях. Це була адреса родини Лоозе. Він був знайомий з ними і вирішив розпитати в них про своїх батьків. Потім витягнув з рами рештки портрета, написав на зворотньому боці те саме, що й першого разу, і знов попрямував до будинку номер вісімнадцять. Там він усунув записку в щілину між камінцями — так, щоб її було добре видно. Тепер його звернення могли помітити в двох місцях. Це було все, що він міг зробити. Якусь мить Гребер ще постояв перед купою битої цегли та щебеню, не знаючи — могила це чи ні. Обтягнуте плюшем крісло в ніші виблискувало на сонці, мов смарагд. Поряд на вулиці стояв каштан, цілий і неушкодл^ений. Ніжно мерехтіло його листя, серед нього весело щебетали і мостили гніздо зяблики.

Гребер поглянув на годинник. Пора було йти до ратуші.

Віконця для довідок про тих, що пропали безвісти, були нашвидкуруч збиті із свіжих дощок. їх ще не встигли пофарбувати, і вони пахли смолою І лісом. В одній половині приміщення обвалилася стеля. Тепер столяри клали там балки і стукотіли молотками. Навколо стояли люди і чекали мовчки й терпляче. За віконцями сиділи однорукий службовець і дві жінки.

— Прізвище? — запитала жінка в крайньому віконці праворуч. У неї було широке пласке обличчя, а в злип-лому волоссі красувався червоний шовковий бант.

— Гребер. Пауль і Марія Гребер. Податковий секретар. Гакенштрасе, вісімнадцять.

— Як? — Жінка приклала до вуха руку.

— Гребер, — повторив Гребер голосніше, пересилюючи стукіт молотків. — Пауль і Марія Гребер. Податковий секретар.

Службовка почала гортати папери:

— Гребер, Гребер…

Вона водила пальцем по колонках прізвищ і раптом спинилась.

— Гребер, є. А як звати?

— Пауль і Марія.

— Як?

— Пауль і Марія! — Гребер зненацька розлютився. Його обурило, що про свою біду доводиться ще й кричати.

— Ні. Цього звати Ерпст Гребер.

— Ернст Гребер — це я сам. Інших в нашій родині немає.

— Ну, то це, мабуть, не ви. Більше Греберів у нас немає.— Службовка поглянула на нього і всміхнулась. — Якщо хочете, зайдіть через кілька днів ще раз. Ми одержали ще не всі відомості. Хто там на черзі?

Гребер не відходив.

— А де ще можна спитати?

Жінка поправила червоний бант у волоссі.

— В довідковому бюро. Хто на черзі?

Гребер відчув, як хтось штовхнув його в спину. Це була невеличка бабуся, що стояла позад нього. її руки нагадували тоненькі пташині лапки. Він відійшов убік.

Якусь хвилю Гребер нерішуче ще стояв біля віконця, не в змозі збагнути, що все вже скінчилось. Це сталося надто швидко. А втрата його була надто велика. Побачивши його, однорукий службовець нахилився до нього і промовив:

— Ви повинні радіти, що ваші рідні не потрапили до цих списків.

•— Чому?

—'Це списки тяжкопоранених і вбитих. Поки вони в нас не зареєстровані, вважається, що вони пропали безвісти.

— А ті, що пропали безвісти? Де ж їхні списки?

Службовець подивився на нього терпляче, як людина, що вісім годин на день має справу з чужим горем і нічим не може допомогти.

— Ті, що пропали безвісти, пропали безвісти. Списки тут нічого не допоможуть. Поки що ніхто ие знає, що з цими людьми. Якби це було відомо, то їх не вважали б пропалими безвісти. Чи не так?

Гребер мовчки дивився на службовця. Той, здавалося, пишався своєю логікою. Але розсудливість і логі- * ка несумісні із втратами і болем. Та що скажеш людині, яка й сама втратила руку?

— Ваша правда, — промовив Гребер і відвернувся.

Розпитуючи людей, він нарешті знайшов довідкове бюро. Воно містилося в протилежному крилі ратуші, де стояв запах плісняви і згарища. Прочекавши довго, він потрапив до якоїсь нервової жінки в пенсне.

— Мені нічого не відомої — одразу ж зарепетувала вона. — Тут сам чорт ногу зламає. Всі картки перемішались. Частина з них згоріла, а решту залили водою оті телепні з пожежної команди.

— Чому ж ви не сховали папери в безпечне місце? — запитав унтер-офіцер, що стояв поряд з Гребером.

— У безпечне місце? А де воно, те безпечне місце? Може, вам це відомо? Тут не магістрат. Скаржтеся там!

Жінка розпачливо подивилася на купу мокрих пожмаканих паперів.

— Все пропало! Все довідкове бюро! Що ж тепер — буде? Адже тепер кожен може називатись як схоче!

— Це, мабуть, чи не найстрашніше з усього, чи не так? — Унтер-офіцер сплюнув і підштовхнув Гребера. — Ходімо, друже. У них тут у всіх бракує клепки.

Вони вийшли на вулицю і зупинились перед ратушею. Будинки навколо були спалені дотла. Від пам’ятника Бісмарку залишились самі чоботи. Зграя білих голубів кружляла над розбитою церквою святої Марії.

— От паскудство, — вилаявся унтер-офіцер. — Ти кого розшукуєш?

— Батьків.

— А я дружину. Не написав їй, що приїду. Хотілось зробити сюрприз. А ти?

— У мене те саме. Не хотів даремно хвилювати батьків. Мені вже й так кілька разів відкладали відпустку. А потім раптом — їдь! Я вже просто перестав їм писати.

— Таки паскудство!.. Що ж ти тепер робитимеш?

Гребер окинув поглядом зруйновану базарну площу.

З 1933 року вона називалася Гітлерплац. А до того, після поразки в першій світовій війні, Ебертплац; ще раніше — Кайзер-Вільгельмплац, спочатку ж — Маркт-плац.

— Ще не знаю, — відповів Гребер. — Я ще нічого не розумію. Не можуть же люди отак просто загубитись тут, у самому центрі Німеччини…

— Не можуть? — Унтер-офіцер глянув на Гребера іронічно й заразом співчутливо. — Любий мій