Львівська пані - Юрко Сангал

Ти диви, як у неї відрижка спрацювала! Стара кляча, а має ще такий здоровий мацьок. Приносить мені завжди свої поношені лахи, аби чимсь її нагодувала. Я встидалася б таке віддавати навіть якомусь голодранцю, а вона лізе мені примірювати, та ще має лице казати, що це мені пасує. Піду я краще вберусь, як у давні часи, в свої речі. Тільки б ніхто не надійшов, а то скажуть: стара здуріла, і ні з того ні з сього на Кульпарків відвезуть. Аніж має їх міль поїдати в шафі, то візьму і, як москалі кажуть, «тряхну старіной».

Чоловік ніґди не шкодував грошей на моє вбрання. Варто подивитися: й атласна французька блюзка, і вовняний светр із Німеччини, і шовкова суконка з Голяндії, і спідниця, зшита зі справжнього гамериканського крампліну, і навіть білизна англійська, стопроцентна бавовна. А хутра стільки, що ціла полиця ним забита! А взуття й досі порахувати не можу: все до одного він сам шив, та й хто міг краще це зробити?! А золотих прикрас стільки, скільки літ ми прожили разом: і кульчики, і брошки, і персні, і каблучки, і запонки, і браслети, і навіть золотий годинник, і медальйончик, в якому містилася моя фотокартка. Не раз колись говорили: «Диви, диви! Семишин — швець, а жінку вдягнув, як пані…» І спробуй було тоді дістати такі імпортні речі! Плати втридорога, та ще — май кому. А зараз воно нікому не потрібне. Як то є, все найкраще шкодуємо, залишаємо на пізніше, а цього «пізніше» ніколи й не настає. Може, Юліан приведе собі добру якусь, то буде мати в чому ходити… Правда, я колись була жінка фест, годі було обійняти! А тепер спідниця ледве не під шию, а суконкою хоч кілька разів обгортайся, а халяви чобіт залазять аж за коліна, ніби й не мої були. Якби Семен зараз жив, то він би злагодив мені такі чоботи, що лише ногу запихаєш — і вони самі починають ходити, а то й навіть бігати. Як шкода, що його нема! Я б тоді з кріслом так не совалася по хаті. Ану гляну, що я вичудила із себе! Га… Якби хтось побачив — налякався б до смерті. Я й сама здогадувалася, що вже не красуня, але не аж так!.. Певно, це паскудне люстро цілком зіпсувалося, швидше від мене зістарилося. Воно якесь нечисте, його треба заслонити. І якнайшвидше! Казали мені, коли Ромчик помер, що не можна при покійникові залишати люстро відкритим, бо смерть сховається в ньому — і вже її не виженеш із хати, а я, дурна, не хотіла вірити…

Поїла, а тепер треба трохи полежати. Що може бути солодшого, ніж подрімати вдень! А то вночі сама мука, а не сон. Таке, ніби тебе якийсь дідько ґвалтує. Недурно кажуть, що із самотніми жінками нечистий спить…

Чую під собою якесь листя, гілки. Видно, це малиновий кущ, і я так солодко розпростерлася на ньому, підставляючи боки до сонця. А яке ж моє тіло — гнучкішого просто не буває! І вилискує то сріблом, то золотом. У якийсь інший світ потрапила? Та ні! Бачу звичайний ліс. Сповзу додолу. Ніколи не підозрювала, що так легко можу повзати. Навіть хвіст у мене з’явився… І раніше його відчувала, особливо, коли здавалося, що хтось на нього наступає. Лише трошки махнула ним — і все тіло поплило, аж полетіло. Не пересування, а танок! Напевно, нема більшого щастя, ніж отак, усім тілом, відчувати землю! Як же то багато люди втрачають, коли тільки своїми зашкарублими ступнями, підошвами торкаються землі! Шмигну я в нору, аби й у спині відчути лагідний трепет від дотику землі, від її материнських обіймів, від надзвичайного відчуття дійсності! Тільки з головою занурившись у землю, пізнаєш, як там життя вирує, скільки там енергетичної сили, скільки істини! Усе мертве в землі знову оживає! Все живе знову воскресає! І пливеш у її надрах, і розпливається всередині тебе життєдайне тепло, і котиться по твоїй спині холодок суті земної! Усмоктую ту суть своїм жальним зубом мудрості, й виринаю на поверхню, аби уприснути отруту правди в обличчя тим, хто мертвий духом. Дурні ви — чого так боїтеся, коли шиплю своїм довгим язиком, чого втікаєте, ніби я й справді зібралася життя ваше нікчемне відбирати? Якби ж ви тільки знали, що вся сила землі — в моїй отруті! Якби ж ви тільки знали всю силу землі! Та вам би лише мене вбити… Вам легше мене вбити, ніж зрозуміти! Хапаєтеся за палицю, ніби в ній ваше спасіння! Та біжіть собі, біжіть… Все одно повернетеся до мене або потрапите в нікуди… А я тим часом вилізу на сосну — на цю єдину живу істоту, яка має відвагу й силу бути щасливою на землі. Яка не боїться стояти над прірвою, щоразу заглядаючи в лице смерті, але заодно бачачи велику красу життя; яка возвеличується й над горою, і не боїться вітрів, котрі щохвилі пориваються вирвати її з корінням, не підозрюючи, як глибоко вросла вона в землю; яку немилосердно стискає холод, зате й ласки щедрого сонця дістаються насамперед їй; яка залишається сама собою навіть у важкі місяці зими, не оголюючи безсоромно, через нужденність, своє тіло; у жилах якої тече живиця землі, якою вона поїть усе живе навколо себе; яка дихає на повні груди, а не задихається в смороді ницих думок натовпу; яка при тому всьому залишається найгарнішою істотою!

Деколи щось як присниться — ніби в казці побуваєш, а може, — в далекому-далекому дитинстві! І звідки ця старість береться?! Таж я у глибині душі — п’ятирічна дівчинка, а все, що прийшло пізніше, ніби моє, а ніби й ні! Накладаються ті роки, як ґрунт у пласт: захотів — узяв і перекопав його; але завжди наткнешся на тверде, на ту п’ятирічну дівчинку, яку вже жодна лопата не візьме… Хоча з літами все важче докопатися до неї, до цієї маленької дівчинки. Але час від часу таки треба це