Світло Парижа - Елеонор Браун
Натомість вона сіла на самому краєчку лавки, за два добрих фути від нього. — Марджі, — почав містер Чепмен похмуро, наче готувався прочитати лекцію в коледжі. — Гадаю, що ви усвідомлюєте, як тісно ми співпрацюємо з вашим батьком.
Він зупинився, і Марджі зрозуміла, що від неї чекають відповіді. — Так, — відповіла, і це прозвучало скоріше питанням, ніж відповіддю.
— Цей союз я хотів би зберегти за будь-яких умов. Ваш батько — велика людина, Марджі. Він вніс зміни в банківську справу у Вашингтоні. — Містер Чепмен задзижчав. Марджі хотілося, щоб десь поблизу опинилася тарілка з якою-небудь картоплею, куди вона могла б сховати обличчя. Вона ледве розуміла п'яту частину з того, що зробив батько, і їй було страшенно нудно. Найбентежнішим, що стосувалося її, була його участь у бейсбольній команді вашингтонських сенаторів, однак мати не часто дозволяла ходити на матчі. «Обов'язки представників вашого класу» по суті не містили в собі, очевидно, поїдання арахісу та інших простецьких розваг.
— Я хотів би зміцнити дані стосунки одруженням з вами, Марджі, — нарешті проголосив містер Чепмен, поклавши руки собі на стегна, і сів прямо. Він не дивився на неї, втім, як і весь час протягом своєї промови. Взагалі, здавалося, що він розмовляв з кимось іншим.
Марджі хотілося голосно розсміятися, але вона була така перелякана. — Вибачте, містере Чепмен, ви робите мені пропозицію?
Він несамовито подивився на неї, Марджі навіть трохи поспівчувала йому, зауваживши, що він нервується. Невже, міркувала вона, у своєму довгому-предовгому житті він ніколи нікому не пропонував одружитися? А може, всі його пропозиції були невдалі, і тепер він боявся, що йому знову відмовлять?
Відкашлявшись, містер Чепмен знов опустив руки. Марджі припускала, що долоні його спітніли. — Я… Так, Марджі, думаю, ми повинні одружитися. Знаєте, ваша мати дуже хвилюється, що ви не вийдете заміж.
Марджі прочитала багато любовних романів, та ніколи раніше не чула про подібні пропозиції. Він не сказав, що до неї відчуває, і взагалі про неї не згадав, насправді. Навіть містер Дарсі[29] зрештою наважився зізнатися у своїх почуттях. Вона знала, що містер Чепмен був старшим, практичним чоловіком, але яку відповідь він сподівався отримати? Коли б вона була іншою дівчиною, вродливішою, вмілою в поводженні, вона знала би, як відповісти, як відмовити йому, не образивши. Насправді ж, міркувала вона з обуренням, що він заслуговує бути ображеним, бо навіть не зробив вигляду, що кохає її. Але, насамперед, коли б вона була такою дівчиною, то не дістала би такої пропозиції.
Отже, Марджі зробила найрозумніше. Вона підвелася з лави, підсмикнула спідницю, щоб не наступити на неї, обернулася до виходу з парку й кинулася бігти. Бігла всю дорогу до дому, не турбуючись про те, що думають люди, повз яких вона пробігала, про жінку у вечірній сукні, що біжить вулицею. По сходах забігла у свою кімнату, замкнула двері і, задихаючись, упала на ліжко. Їй було жарко, пальці боліли, бо вона забила їх об тротуар у своїх черевичках з тоненькою підошвою, думки мішалися в голові.
Вона чула, як унизу постукали в двері, потім голоси в холі: високий і схвильований — материн, мурмотання батька й містера Чепмена. Звук дверей батькового кабінету, що відчинилися й зачинилися, а потім довге пророче мовчання. Марджі лежала на ліжку із заплющеними очима. Вона не знала, що має робити. Зараз вони прийдуть, обоє — боронь боже втрьох, — батько матиме ображений вигляд, мати шаленітиме. Згадала розмову з матір'ю в салоні. Мати знала. Звичайно, знала. Містер Чепмен попросив батькового дозволу, мабуть, мати теж була там. Батьки прохали його одружитися з нею (ця думка була такою принизливою, що її не хотілося додумувати).
Унизу двері батькового кабінету відчинилися й знов зачинилися, цього разу голоси в холі були спокійнішими, примирливішими. Вхідні двері зачинилися. Лише два голоси батьків. Марджі підвелася, відімкнула двері спальні, знов лягла на ліжко, боронячись від кроків на сходах. Від того, що ось зараз прийдуть.
Ніхто не прийшов.
Натомість вона почула, як вони пішли до салону, голоси перетворилися на легкий шум у тихому домі. Кухар і покоївка прибирали після вечері, готували дім до сну, самі лягали спати. У салоні лишилися самі батьки, вирішували її долю, і вона в розпачі лежала у своєму ліжку, міркуючи, що, власне, сьогодні з нею сталося.
Нарешті мати відчинила двері в її кімнату. — Маргарет Брук Пірс, — прогриміла вона, і обличчя її було таке перекошене від шалу, що Марджі відхилилася назад у ліжку, наче хотіла провалитися крізь стіну. — Жахливе невдячне дівчисько. Як ти наважилася відмовити містеру Чепмену?
Марджі відкрила рот, але лише щось проскімлила. — Гадаєш, ти такий бажаний набуток, що чоловіки стануть перед будинком у чергу? Тобі двадцять чотири роки й ти незаміжня. Знаєш, що це означає? Чоловіки, що могли б на тобі оженитися, уже розібрані. З кожним днем ти стаєш старшою, кожен день з'являються нові дівчата, молодші від тебе, вродливіші від тебе, і, Боже мій, чемніші від тебе, вартіші одруження. То був твій шанс, а ти прогавила його.
— Я не хотіла виходити заміж за нього, — промовила Марджі, в її голосі бриніли сльози. — Він не кохає мене. Я не кохаю його.
— Любов. Кохання! Гадаю, ти перейняла ці всі ідеї