Світло Парижа - Елеонор Браун
У животі знов забурчало. Важко й наполегливо, на чолі знов з'явилися намистинки поту. Час іти. Перевірю, чи Шарон ще не задушила матір, а потім подумаю, що робити далі. Почала складати знов листи й книги в скриню і раптом зупинилась. Хвилювалася вранці й забула покласти книгу, а ці будуть більш ніж найкращою розвагою. Може, знайду щось таке, що зв'язувало би мене з матір'ю. Зібравши пакет листів і купу книг і зошитів, я з повними руками почала спускатися сходами.
У спальні я кинула все це на ліжко й пішла змивати з себе дорожній пил і пил горища. Коли сушила руки, обручка слизнула у рушник, і я натягнула її знов, уважно роздивляючись. Кілька місяців тому її почистили, коли я ходила до Tiffany[26] купити подарунок одній з Філіпових племінниць (я не розуміла, навіщо п'ятирічній дівчині подарунок від Tiffany, але так було заведено в родині Спенсерів), і обручка блищала в світлі, а свідчення багаторічного шкрябання, биття й натисків були майже не видні.
Під камінцем застрягла темно-синя нитка від рушника. Я витягла її, але вона застрягла з другого боку, лишивши синю пушинку на зубчиках. Я намагалася витягти її, і в мені підіймалося роздратування, відганяючи болісний, всотуючий страх, що гніздився в грудях ще раніше. Чому Філіп виявився неправильною партією? Чим іще, крім правдивості, я завинила, визнавши, що я нещасна і між нами щось зламалося.
На підставці стояла маленька китайська тарілочка, і поклала в неї обручку, із задоволенням закривши кришку. Тепер я не бачитиму цю бавовняну пушинку, що псує її досконалість. Зовсім про неї не думатиму. І нітрохи не звертатиму уваги на те, що її бракує на моєму пальці.
Глава четвертаМарджі, 1924
Через п'ять років після свого дебюту моя бабуся сиділа в салоні, їй було двадцять чотири роки, і вона погодилася лишитися старою дівою. Два роки тому вона закінчила коледж, а зараз розгубилася.
— Про що ти думаєш, Марджі? — спитала мати. — Половину зробила неправильного кольору.
Марджі підняла п'яльці й придивилася. — Диявол! — сказала вона. — З цього жодної користі. Від самого початку було негарне.
— Не лайся, Марджі. Ніколи не вийдеш заміж, коли лаятимешся, як на базарі, — стомлено зітхнувши, відповіла мати. Простягла руку: — Дай сюди, повитягаю нитки.
Марджі опустила очі. Жодного чоловіка не буде. Вона знала це, і, гадала, мати теж знає. Говорила це, аби мрії ще жили, хоча й не була впевнена в їх користі. Марджі не так уже й хотіла вийти заміж, але нічого не мала проти романів із кимось, одного ба навіть двох. Колись була досить мрійливою, аби уявити, як хтось побачить щось особливе у її звичайності, знайде під нею особистість і закохається.
Наприклад, Роберт Велш. Але ну зовсім не хотіла думати про нього.
— Сьогодні на вечерю прийде містер Чепмен, — повідомила мати, не піднімаючи очей. Вона розпорювала неохайні, з невластивим кольором, шви Марджі. Коли закінчить, на місці ниток залишаться на тканині маленькі дірочки і зморшки, але вона не сподіватиметься від Марджі, що та переробить. Яка тепер у всьому цьому користь? Тепер, коли жінки мають право голосу, коли дівчата можуть вступати до медичних шкіл, коли кожного дня маленькі землетруси змін приносять щось нове. Час вишивання й чищення срібла минав, настав час, який лише майнув перед Марджі у ніч її першого балу, час танців і вечірок, коли жінки роблять те, що їм подобається, одягаються як хочуть. Але не в материнім салоні. Тут був швидше тисяча вісімсот вісімдесят п'ятий: вікторіанський декор, розмальовані шпалери й темне дерево, велетенські меблі в оксамиті, пристосовані лише до збору пилу. Мати виросла в домі, ще більш підлеглім суворим правилам, ніж провадила зараз, скрипіла зубами й щільно зачиняла двері перед кожною зміною.
Насправді Марджі не цікавилась протиправним продажем спиртного чи лікером узагалі, навіть чарльстоном, не знала, який одяг хотіла би носити. Її інтереси були більш творчими. В її кімнаті нагорі були стоси зошитів, у деяких вона вела щоденники, в інші записувала свої історії. Літературний журнал Ебботського коледжу опублікував кілька її поезій і коротких оповідань, і Марджі тішилася й пишалася, бачачи слова, написані нею, не тільки у власних зошитах, ще й надрукованими, а не нашкрябаними її енергійним нерозбірливим почерком. Та коли вона показала часопис батькам, вони лише поблажливо кивнули, недбало перегорнувши сторінки. Батько щось пробурчав. — Непогано, — зауважила мати, але для неї поезії й оповідання ніколи не грали важливої ролі. Вважала, читання має бути повчальним, отже, особливо любила публікації Ліги стриманості[27].
У коледжі Марджі стала лауреатом премії Мері Олівер[28] у номінації «Лірична поезія», і літературна громада опублікувала кілька її оповідань у своїх журналах. Це не було так, як у старших класах школи, їй не прислали всіх примірників, і вона не