Євпраксія - Павло Архипович Загребельний

Десь був Київ, десь були чеберяйчики, тепер вони зрівнялися в своїй невидимості й незбагненності з Києвом. Ще мала вона десь мужа маркграфа, що вмирав у безсилій злості, чужий і ворожий чоловік. Абатиса Адельгейда щоразу, як зустрічалася з руською княжною, заповідала приїзд свого брата імператора до Кведлінбурга, про саму ж Адельгейду розповідали: ходить ночами до юнаків, яких уподобала. Темними ночами приходить гаряча й несамовита, як диявол, а лице має янгольське. Мовляв, така кров імператорська. І в сестри, і в брата.

Іноді Євпраксії ставало цікаво: який же той імператор? Алє він не їхав до Кведлінбурга.

ЛІТОПИС ІМПЕРАТОРСЬКИЙ

Про Генріха сказано:

«Став імператором, коли ще тім'я не заросло». Його батько, імператор Генріх III, помер, виснажений безкінечними походами проти непокірливих італійців, в Італії втратив першу свою жону і сина від неї, в Італії переживав невдачі, ганьбу, приниження, в Пармі довелося втікати йому. Вистрибуючи з вікна, поламав ногу й прозваний був мстивими італійцями «Калікою», з другою жоною Агнесою з Савойського дому прожив заледве що п'ять років і помер все в тій же Італії, на яку витратив усе своє життя.

Генріха III звано Linea justitiae — путь правди. Ще звано Чорним, а також Калікою. Для кого що зробив, той так і називав імператора. Так ведеться здавен.

Смерть володаря завжди несподівана. Настає короткочасна розгубленість, тоді всі враз кидаються на те, що зветься владою. Адам Бременський так писав про ці події:

«Управління державою, за правом спадкоємства, перейшло на велику шкоду для всіх до рук жінки й дитяти. Князі, відкидаючи з обуренням правління жінки і владу дитяти, попервах, щоб не лишитися під гнітом такого рабства, повернули собі давні вольності, а тоді почали між собою суперечку, хто з них могутніший, і нарешті підняли зброю проти сіюго государя з наміром скинути його з престолу. Все це легше було бачити очима, ніж тепер описати пером».

Усе скінчилося тим, що наймогутніші духовні владики германські архієпископи Адальберт Бременський і Ганно Кельнський були проголошені правителями, які мали опікуватися малолітнім королем. «Хоча на словах, — як зазначає хроніст, — вони були миролюбні, серця їхні билися смертельною ненавистю один до одного». Обидва вони, забуваючи про свої духовні обов'язки, відзначалися передовсім не святощами, а любов'ю до суєти, цієї служниці знатних людей. Обидва, як то сказано колись було про Ксеркса, замріяли перейти море і перепливти землю. Кожен розумів, що перевищити свого співправителя можна тільки одним способом: захопити владу над малолітнім імператором. І ось, забувши про свій сан, викрадає Генріха спершу Ганно, ховаючи його і від матері й від свого суперника, згодом те саме робить Адальберт. Ганно намагався впливати на малого імператора суворістю, Адальберт, навпаки, поступливістю. Той пригнічував душу недорослому правителеві, викохуючи в ньому звіра, інший розбещував його молоду душу і теж пробуджував у ній все звіряче. Магдебурзький клірик Бруно, який не належав до прихильників імператора, склав життєпис ного дитинства і юності і вимушений був вдатися до слів прикрих. Мовляв, Генріх зіпсований був уже самим своїм народженням, бо людина може зробитися імператором і це ліпше, ніж тоді, коли вона вже народжується ним. Малий імператор більше чванився своїми високими володарськими гідностями, ніж намагався досягти успіхів у мудрості перед богом і людьми. Ганно занадто круто взявся за виховання короля, керуючись словами писання про те, що цар непокараний погубить люди своя. Та коли Генріх, як пише хроніст, «переступив вік простодушного дитинства і досягнув юності, яка має такий простір для всього поганого, і коли, таким чином, побачив себе в тім пункті, де самоська буква розходиться в два боки, він, полишаючи без уваги її праву тісну і круту лінію, вибрав собі ліву дорогу, широку й зручну, ухилився рішуче від стезі доброчинства і вознамірився всеціло віддатися своїм пристрастям».

Самоською буквою звалося грецьке іпсилон, з яким самосець Піфагор зрівнював дорогу людського життя: спершу загальна дорога життя, згодом правобіч тонка і вузька лінія добра, а ліворуч — широка путь зла. Як бачимо, прості клірики в ті часи вже полюбляли пишні вислови, надто ж коли вели мову про вищі особистості держави.

Не занедбувано й звичайного анекдота. Так, коли Адальберт Бременський на розкішні страви для малого імператора витратив усі запаси і стольник не мав за що зготувати обід, архієпископ, як розповідає Бруно, просто собі сховався в капелі й удав, що ревно молиться. Стольник став стукати в двері. Тоді архієпископ упав на підлогу, мовби для ще запальнішої молитви. Стольник, увійшовши до капели, став покашлювати, аби звернути на себе увагу. Все намарно. Тоді стольник і собі розпростерся поряд з Адальбертом і став шепотіти йому на вухо: «Помоліться, щоб вам було що сьогодні попоїсти, бо досі нічого немає, що б можна з честю поставити на ваш стіл». Адальберт скочив на ноги. «Дурню! Що ти наробив! Ти перервав мою бесіду з богом! Коли б ти бачив хоч раз мою бесіду з янголами, як того сподобився мій живописець Трансмунд, ти б ніколи не насмілився наближатися до мене в час молитви!..»

Клірик Бруно не знаходить для Генріха жодного співчутливого слова. «До чого звик чоловік у дитинстві, — наводить він слова царя Соломона, — того не покине і в старості!»

Люттіхський єпископ Отберт написав історію життя Генріха, можна б сказати, всупереч озлобленості каноніка Бруно. Лише говорячи про архієпископів Адальберта й Ганно, він згоджується з кліриком: «Найгірше, що вони давали повну волю юнацьким захопленням Генріха, замість зберігати його, як за печаттю».

Однак тут же Отберт квапливо додає: «Ставши самостійним, Генріх засудив багато зі свого минулого і виправив те, що було можливе. Став переслідувати ворожнечу, насильство, хижацтво».

І вже далі про імператора тільки таке: «Він володів світом, бідні володіли ним, йому слугував світ, а він — бідним».

Або: «У натовпі князів він видимо видавався над усіма й здавався вищим, а в грізних рисах обличчя проглядало якесь достоїнство».

І ще: «Biн бачив мовби очима рисі, у кого на серці до нього любов, у кого — ненависть».

Не забуто й таке: «Генріх уважно слухав чужу мову, але сам говорив мало і, лиш виждавши думку інших, висловлював свою».

При ньому, мовляв: «Правда мала силу і влада — право».

Через дев'ятсот років важко судити, хто ж мав слушність, де істина, який насправді був імператор? Однак не слід квапитися з висновками, бо той же Отберт, що такими високими словами розпочинає свою історію життя Ген-ріхового, далі пише: «На цьому я