Карбід - Андрій Степанович Любка
Це тривало кілька хвилин, аж поки Ичі викашляв із себе землю, звісив голову на руку друга й рівномірно засопів. Тис підвівся на рівні ноги, напружився і, покректуючи, потягнув гробаря на себе. Робота була не з легких, адже Ичі важив як мінімум удвічі більше за вчителя, але той не здавався. Тридцять чотири кроки віддаляли їх від виходу з тунелю — і були це найдовші й найважчі кроки в житті обох. Ичі й далі був без свідомості, а Тисові вдавалося протягнути друга заледве на два кроки за раз, після чого він спирався на стіну тунелю, віддихувався і стирав піт із чола. Через десять кроків він зняв піджак, під яким уже вся сорочка була мокрою від напруги. Незвиклий до фізичної роботи, учитель задихався і втрачав силу, а кінець тунелю все ще був безмежно далеко. Довелося робити все довші паузи, відсапуватися й трясти руками, ніби це допомагало наповнювати їх кров'ю і силою. Скільки тривав цей шлях, що здався Тисові вічністю, безкінечним пеклом, на яке він приречений і з якого вже ніколи не вибереться? Насправді не більше двадцяти хвилин, хоча екзальтованому вчителеві й здавалося, що день змінюється ніччю, а їй на зміну приходить день, поки він напружується і з усіх своїх сил, усією своєю масою витягує друга назовні.
Ще раз рвучко сіпнувшись, Тис звалився назад і вже лежачи побачив над собою навіс. Вдалося! Він витягнув Ичі, вони на повітрі! Майже півгодини лежав учитель, розглядаючи прекрасну і бездоганну, як йому в той момент здалося, структуру шиферу, дихаючи і відчуваючи насолоду, з якою його змучене тіло застигло й не рухалося. Тоді важко виборсався з-під нерухомого Ичі й присів. Що ж робити далі? Як витягнути бідолашного гробаря нагору? Жодних сил уже не було. Треба кликати на поміч когось, але кого? Кожна стороння людина, яка зайде за огорожу будівельного майданчика, може зрозуміти, що Фонтан Єдності — зовсім не фонтан. Тим паче, якщо хтось спуститься вниз і побачить тунель, вісімнадцять метрів якого провадять у бік близького й настільки жорстоко зачиненого кордону. То як вчинити у цій ситуації?
Ставши навколішки, Тис узяв у свої долоні обличчя гробаря й спробував його привести до тями: «Вставай, ну, давай, що ж ти так, розплющ очі, подивися, ми вже на повітрі, ти дихаєш, білий день над нами, вставай, підводься, я ж сам тебе не витягну із цієї клятої діри!». Реакції не було. Тоді вчитель витер губи об рукав сорочки й припав ротом до рота Ичі. Якби хтось побачив їх, то неминуче розпізнав би любов. Тис і справді з усіх сил намагався робити товаришеві штучне дихання, пирскав йому повітрям до рота, тер свою щетину об його, надував щоки і тужився. Але нічого не допомагало. Розгнівавшись, він згарячу відважив три ляпаси Ичі, вклав у них усю свою лють, втому і злість на цього дебелого телепня, огрядного йолопа, через якого весь проект і все майбутнє України може закінчитися викриттям, поразкою, провалом! Ичі не реагував узагалі ні на що, просто лежав із заплющеними очима й сопів. Невідомо звідки, можливо зі злості, у Тиса знову з'явилися сили, й він заходився тягнути Ичі на сам центр віка, до драбини. Напружившись, спробував підняти гробаря, зачепити його тілом за драбину, натягнувся, затримав дихання й підтягував, але в останній момент лише тонко — фальцетом — перднув і присів. Ні, витягнути Ичі драбиною було нереально, для цього знадобилося б двадцять міцних чоловіків — таку-то тушу тягнути, та ще й угору!
Залишалося відро, яким сам Ичі піднімав землю. Кран, хоч і був примітивним, але все ж робив процес підйому легшим і швидшим. Але як підняти гробаря у відрі — невже частинами? Тис узяв відро й засунув у нього руку безвольного Ичі — більше нічого не вмістилося. «Еврика!» — вдарив себе по чолу вчитель, відв'язав від ручки відра мотузку, а потім двічі перев'язав нею товариша навколо талії. Таким чином цю тушу можна було підняти. Задоволений собою, Тис встав на ноги, сплюнув на долоні, хвацько потер одну об другу, взявся за інший край мотузки, видихнув і потягнув. Йшло важко, вдалося підняти тіло Ичі всього на двадцять сантиметрів, та й то не все тіло, а лише живіт, тож тепер гробар просто вигнувся дугою. Скільки вчитель не силкувався, не пробував зробити зі свого тіла противагу — нічого не виходило: Ичі лише почав сопіти голосніше. Отже, самому Тису витягнути його не під силу. Нарешті вчитель додумався задзвонити до своїх спільників, щоб розказати їм про трагедію й покликати на поміч. Він аж просяяв від думки про підмогу, почав нервово набирати номер Ікара, у слухавці почувся голос оператора, який повідомляв про абонента поза зоною досяжності. Тоді Тис зателефонував до Генія Карпат, але з того боку йому просто не відповіли. Кільканадцять разів дзвонив він до нього, але вайлуватий румун не піднімав.
Тому вчитель вирішив побігти за ним додому — мабуть, Геній Карпат просто порається десь на подвір'ї, а телефона не чує. Ще раз окинувши поглядом лежачого побратима, Тис поліз драбиною вгору. За огорожею будмайданчика він здивувався, що навколо вирує спокійне й розмірене життя, ніхто з містян ні про що не здогадується, ніхто не думає, що всього у трьох метрах під ними лежить без свідомості гробар Ичі. Нашвидкуруч заправивши сорочку в штани, Тис пригладив слиною свої запорошені вуса й розшарпане волосся і майже побіг одноповерховою, затишно-міщанською вулицею Станційною до подвір'я Генія Карпат.
У грудях його пекла тривога, щось незвідане й незрозуміле гризло вчителя історії, палило зсередини, змушувало поспішати й навертало сльози на очі. Щиро кажучи, він понад усе боявся, що Ичі помре. Ще однієї смерті він би не витримав. Як не зміг би пробачити собі ще раз свою безпорадність перед обличчям цієї потворної баби з косою. Бо ж одного разу вона вже забрала від нього людину, а Тис так нічим і не зміг її відбити, врятувати. Смерть уже була в його житті, тому він так
