Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард
Кулгарді дуже змінився за останні місяці. Забудова міста провадилась уже по плану. Табори золотошукачів було витіснено на околиці. На головній вулиці відкрилось чотири трактири; обабіч широкої курної дороги виросли крамниці та дерев’яні будинки під гофрованим залізом. Коли прибували фургони, вулиця кишіла старателями та перекупниками. Аукціонери надривали горлянки з помостів, споруджених під відкритим небом. Товари розпродувалися раніше, ніж їх встигали зняти з верблюдів. Кожна звістка про нову знахідку блискавично облітала всіх, і тоді люди товпилися навколо намету Білла Бенстіда, що водночас правив і за м’ясну крамницю, і за поштове відділення, або поспішали до брезентової халабуди інспектора.
Місто кипіло, немов казан; прибувало все більше й більше старателів з багатими зразками у саквах, вони робили заявки, продавали своє золото або свої права на розробку і затівали гулятики, пригощаючи кожного зустрічного. Надходили вісті про багаті родовища вздовж Дев’яностої Милі та на Ревучому Бураві. Після кожного повідомлення про сенсаційну знахідку люди прожогом зривалися з місця — на верблюдах, конях і пішки, тягнучи свій інструмент та манаття на ручних тачках або приторочивши їх до велосипедів. Олфу просто проходу не було: всім хотілося знати подробиці про золото, яке вони знайшли з Дінні Квіном.
В Кулгарді жило тоді понад тисячу чоловіків та кілька жінок. Трактирники послали по своїх дружин, виписали офіціанток. Дружини старателів мешкали разом з своїми чоловіками в наметах. Високі розкарячені копри впиналися в блакитне небо. Японські та китайські проститутки сиділи, мов розмальовані ляльки, біля відчинених вікон своїх полотняних та рогожних халабудок, що тяглися вздовж вулиці, названої Рю-де-Ліндсей.
Капіталісти та їхні агенти, кілька англійських аристократів — серед них лорд Персі Дуглас і лорд Чарльз Соуербі — оселилися в трактирах і почали скуповувати перспективні ділянки. Відкриті торги аж кишіли представниками компаній та перекупниками. Рудокопи, старателі та прогорілі авантюристи вночі заповнювали вулиці і юрмами зустрічали фургони. Усі пройдисвіти, нероби та шахраї, що паразитують у кожному таборі золотошукачів, зібралися тут. З’явився і божий служитель. Афганці в довгому білому одязі, горді та неприступні, повагом проходили крізь натовп.
Мелькали й поодинокі темношкірі, ледь прикриті лахміттям; іноді з’являлась молода жінка-тубілка, зовсім гола, в самому подертому капелюсі золотошукача або в крохмальному комірці. Серед рудокопів і старателів у просякнутих пилюкою куртках, старих штанях, фланелевих сорочках та строкатих жилетках наїжджі тузи спочатку виділялись своїм «колоніальним» шиком: новенькі молескінові штани, блакитні сорочки й фетрові капелюхи з широченними крисами. Але невдовзі вони втрачали свій блиск і зливалися з загальною масою: пилюка і бруд так само вкривали їх з голови до ніг, як і всіх інших. Лише кінні поліцейські, в синіх мундирах, білих бриджах та начищених до блиску чоботях, незмінно зберігали чепуристий вигляд, коли роз’їжджали по вулицях або велично заходили до трактиру, дзенькаючи острогами.
Агент одного синдикату в штаті Вікторія пропонував за ділянку Дінні та Олфа п’ять тисяч фунтів стерлінгів і на таку ж суму акцій. Дінні хотів одержати більше, хоч ретельне обслідування пласта не справдило його сподівань. Золото капризувало: воно з якихось незбагненних причин то з’являлось на глибині кількох футів, то зовсім зникало, а старателі щодня поверталися з інших місць із зразками й розповідали про багаті знахідки. Олф же був у нестямі від щастя та нетерплячки; йому кортіло чимшвидше продати ділянку, поїхати додому й одружитись. Він телеграфував своїй Лорі, що знайшов купу золота й відпливає першим пароплавом з Фрімантла, аби підготувати все до весілля.
Дінні засмутився, бо гадав, що Олф задумав кинути приїск назавжди.
— Нізащо в світі, — сказав Олф. — Нам треба наглядати за. рудником синдикату. Бо ж ми тепер акціонери.
Він мав намір привезти свою наречену в Перт[10] — нехай живе в місті, а він по кілька місяців на рік працюватиме на приїсках з Дінні.
Агент попросив Олфа домовитись про все остаточно з його хазяями в Мельбурні. Нарешті купчу було підписано, і Олф, примостившись на козлах біля кучера, з першим же диліжансом рушив на Південь. Весь табір вийшов провести його, побажати йому щасливої дороги, й сам Олф, стоячи, також кричав і махав рукою, аж поки хмари куряви, збиті кінськими копитами та колесами диліжанса, не сховали його від товаришів.
Джонс Крупинка, Янкі Набрида і ще дехто з старих приятелів Дінні вважали, що Дінні, поки при ньому був Олф, жив надто скромно й тверезо. Тепер, коли Олф поїхав, Дінні не знаходив собі місця. Він боявся, що багатство й одруження занапастять Олфа, і глибоко переживав втрату доброго товариша. Приятелі повели його в найближчий трактир, щоб він утопив своє горе в шампанському. Бо ж нічого іншого, крім почастунку шампанським, не можна й чекати від старателя, в якого завелося в кишені дві тисячі фунтів. І Дінні гульнув на всю губу, щедро частуючи кожного рудокопа й старателя що траплялись йому на око.
Ця гулянка обійшлася Дінні недешево. Потім йому розповідали, що він просив якусь дівку з Рю-де-Ліндсей вийти за нього заміж. Та погодилась при умові, що він покладе на її ім’я тисячу фунтів. Дінні дав їй чек на тисячу фунтів, і вона, забравши чек, зникла. Коли Дінні, після двотижневого приступу білої гарячки, прийшов до тями й почув розповіді про свої подвиги, він вухам своїм не повірив; але названої суми справді не вистачало на його особистому рахунку в банку — він ще й досі містився в жалюгідній халупі з натягнутого на дерев’яний каркас брезенту, — розтрусилося чимало грошей і поза цією тисячею. По правді кажучи, Дінні лишилось ледь-ледь, щоб дотягти до кінця року.
Тоді він узявся за розум і став готувати свої інструменти для нового походу. Саме в цей час повернувся Педді Кеван з новиною про багаті родовища, знайдені на шляху до Маунт-Юлу.
«Цікаво, чи там Моррі та Фріско», — думав Дінні. Всі, хто міг, спішно пакували своє добро й рушали слідами Хеннана, за тридцять миль на північний схід
