Дума про невмирущого - Павло Архипович Загребельний
Раптом поїзд пересмикнула судорога. Вагони полiзли один на один, мнучи буфери, як замазку. Ешелон зупинився. Вартовi, з галасом i прокльонами, забiгали бiля вагонiв, стали одсовувати важкi дверi.
— Раус! — кричали вони, виганяючи полонених з вагонiв.
— Льос! Бiстро!
Хто не хотiв поспiшати, того викидали на землю силою, зштовхували прикладами. Андрiя, що нiяк не мiг одiйти од того рятiвного отвору, який вiн прорiзав своїми руками, топтали чобiтьми й кололи штиками. Вони зовсiм оскаженiли, бо нiколи не сподiвалися, що руськi зможуть втiкати з ешелону. Вони мстилися на тих, що залишилися, за втiкачiв i за свiй недогляд. Начальник ешелону наказав одiбрати у полонених всi залiзнi предмети — ножi, виделки, ложки, котелки, навiть пряжки од поясiв. У Андрiя в кишенi знайшли клубок ниток.
— Де голка? — спитав вартовий. — Куди сховав голку? Хочеш вагон знову рiзати?
— У мене немає голки.
— А навiщо нитки?
— Я швець. Люблю пантофлi робити, — збрехав Андрiй.
Солдат намотав на руку нитку, смикнув, вона перервалася.
— Не повiсишся! — засмiявся конвоїр i повернув клубочок Андрiєвi.
З тринадцяти вагонiв вiсiм були прорiзанi. Рiзали, хто як мiг. Однi зробили отвiр у пiдлозi i падали вниз, на шпали, прищулюючись мiж рейками i ждучи, поки над головою прогримлять сотнi тонн страшного металу. Другi намагалися проломити стiнку в тому мiсцi, де був засув од дверей, щоб одкрити дверi й утiкати всiм вагоном одразу. Третi вибрали найлегший шлях — пробили дах, але цей шлях виявився невдалим, бо кулеметник одразу ж помiтив утiкачiв i зчинив тривогу.
Тепер усi порiзанi вагони конвоїри лишили порожнiми, а полонених зiгнали в тi п'ять, що лишились неушкодженими. Коли досi люди могли тiльки сидiти у вагонах, то тепер нiде було навiть стояти. Андрiя притиснули до стiнки бiля вiконечка, рана в боку болiла так, що хотiлося тут же впасти й умерти, але впасти вiн не мiг: не було куди.
Їх везли довго, мабуть, через усю Нiмеччину. Ешелон знову годинами стояв на запасних колiях, i з його вагонiв линули глухi стогони.
Голоднi, без краплини води, люди стояли у вагонах вже другу добу, не маючи змоги навiть поворухнутися. Тяжкопораненi вмирали, але й мертвi, вони стояли, пiдтримуванi живими. Живi грiли мертвих, а мертвi охолоджували живих, яких пекла спрага. Андрiй лишився живим тiльки завдяки тому, що випадково опинився бiля вiконечка i мiг час вiд часу висовувати в нього долоню, щоб упiймати на неї кiлька краплин води, яка текла з даху вагона. Вiн лизькав цю дощову воду, як та iндiйська пташка тiтiбха, яка нiколи в життi не вживає iншої води, окрiм дощової, i дякував випадковi i тiй обставинi, що в Нiмеччинi є хоч цей дощ.
Так, дощу в цiй країнi було не менш, нiж слiз.
Вдосвiта поїзд прибув на якусь маленьку станцiйку. їх зустрiла цiла сотня нових конвоїрiв з рудими вiвчарками, якi ошалiло кидалися на людей. Полоненi мовчки вишикувалися в довгу колону й, супроводжуванi гавканням собак i короткими, як гавкiт, криками конвоїрiв, пiшли до асфальтованому шляху, обсадженому яблунями. На яблунях, ховаючись в мокрому, бляклому листi, ще висiли деiнде поодинокi яблучка, восково-стиглi, червонобокi яблучка, точнiсiнько такi, як на Вкраїнi. Андрiй не витерпiв. Запримiтивши яблуко, що висiло особливо низько, вiн метнувся з колони. Не встиг ще добiгти до яблунi, як зуби вiвчарки вже вп'ялися йому в ногу, але вiн не зупинився, не звернув уваги на бiль, а вже простягав свої худi, прозорi руки до отого соковитого, звабливого плоду i вже вiдривав його од гiлочки, вiдривав разом з товстим коротеньким хвостиком, жмакаючи пальцями широке мокре листя. Яблучко було холодне-холодне i гладеньке, як скляна кулька. Андрiєвi мало було вiдчувати його в руцi — вiн пiднiс яблучко до очей, щоб помилуватися його розписом, побачити на його округлих боках слiди сонячних поцiлункiв.
Пiдбiг конвоїр i вибив яблучко з Андрiєвих рук. Воно покотилося в траву, i за яблучком покотилися сотнi очей полонених — сiрих, чорних, синiх, карих очей, очей приречених, неiснуючих людей. Справдi, вони були викресленi з життя. Земля з її плодами, рiки з їхнiми чистими прохолодними водами, тiнистi лiси й стрiмкi гори, тихi села й шумливi мiста, — все це iснувало десь по той бiк їхнього буття, вони не мали на нього права, як не мали права на оте червонобоке яблучко. Вони мали право лише на оцю охорону, ретельнiшу, нiж особиста охорона королiв i президентiв, на колючий дрiт концтаборiв, на вмирання.
Концтабiр був бiля самого асфальтованого шляху, обсадженого яблунями. Сотнi баракiв ховалися за густим плетивом колючого дроту, за гiгантськими вишками, на яких були встановленi станковi кулемети, за глибокими ровами, що нагадували рови середньовiчних замкiв.
На воротях табору красувався латинський напис: "Суум квiкве" — "Кожному своє". Фашисти вмiли бути цинiчними. На пряжках солдатських поясiв вони накреслили девiз "Гот мiт унс" — "З нами бог" — i наказали цим солдатам вбивати все живе й залишати пiсля себе спалену землю, хоч головною заповiддю того бога, якому вони поклонялися, було "Не убий". Центральний орган їхньої партiї — газета "Фелькiшер беобахтер" виходила пiд гаслом "Фрайгайт унд брот", тобто "Свобода i хлiб", але цей лозунг означав лиш те, що фашисти хотiли б позбавити свободи й хлiба всiх людей, якi живуть на землi. В отому написi на воротях табору їхнiй цинiзм досяг вершини своєї одвертостi. Кожному своє. Однi будуть повiльно вмирати вiд ран — i їх нiхто не спробує навiть лiкувати. Iнших замучать на каторжних роботах де-небудь на будiвництвi авiацiйного заводу. Ще iнших спалять в печах крематорiїв, спалять живцем або ж перед цим розстрiлявши, вбивши ядом, задушивши отруйним газом. Кожному своє. "Суун квiкве".
Концтабiр мав криптонiм: "Шталаг А". Вiн був iнтернацiональний. Тут можна було зустрiти французiв у їхнiх новеньких мундирах з блискучими гудзиками, розтатуйованих, темнолицих марокканцiв, сумнооких сербiв i покiрних iндусiв, дебелих
