Ольга Токарчук. Останні історії - Ольга Токарчук
7.
Пес відчиняє вхідні двері одним ударом лапи. Всередині — сіро й зимно. Господарі ще не встали, тому Іда починає розпалювати вогонь під кухнею. Воліла би їх не бачити. Не тепер. Ті розмови, що з ними веде — як паперові, рвуться і набирають вологи. Про що з ними розмовляє? Запитають щось одне одного, але не чекають на відповідь. Говорять щось, а потім забувають, що сказали. Поводяться механічно, як дід і баба з українських казок її мами. Вогонь легко охоплює скіпки, але дрова не хочуть горіти, вони вологі, вогонь задихається і перетворюється на дим. Пробує ще раз, і цього разу слабкий язичок вогню облизує поліно. Так тихо, що чути дихання псів — білий ліг біля дверей і втомлено заснув. Іда наливає до чайника води і ставить його на теплу бляху. Десь внизу вмикається насос — це, мабуть, насос. Спочатку їй здавалося, що то тихо грає, увімкнене радіо, що то музика. Але це будинок бурчить, наспівує — цей звук доходить звідкись з-за стін, знизу, від помпи, а може, радіо не вимкнене, може, забули про нього, слухали ж вчора прогноз погоди, готуючись до сьогоднішнього виїзду. Чи ще падатиме сніг? Очевидно, довідалися, що нічого їм не загрожує, бо коли б мав знову падати сніг, то не зважилися б виїжджати тим старим автом.
Вона лягає на стару канапу, вкриту картатим коцом. Робить собі чай, але забуває про нього, і він одразу ж вистигає.
Іда підходить до телефону так само, як вчора, але її небажання підняти слухавку виправдовує те, що ще дуже рано. Поза тим повертається неприємне відчуття, що вона забула про щось важливе й поки собі не пригадає, кожен дзвінок буде марним, нічого не досягне. Іда думає, що повинна зробити так, як її батько — впорядкувати подорож тут, подія за подією, починаючи з тире. Пробує:
— Виїжджають туристичним автобусом з Відня. Люди втомлено дрімають. Певно, їм уже досить музеїв, хочуть додому. Чеська автострада присипляє, потім в’їжджають в гори, тоді варто озирнутися — здається, що залишають весь низинний світ за собою. Тепер горизонт піднімається і западає морок. Іда сидить коло водія і наливає йому каву з термоса. Він мовчить, але Іда не відштовхує його мовчання, розповідає йому, що з ними трапилося кілька годин тому, коли виявилося, що музей сучасного мистецтва зачинений.
Стоять розгублені на сходах. Це поганий жарт. Усі музеї зачинені тільки в понеділок. А цей — у середу. Чому? Хто посмів змінити цей одвічний порядок? Починає падати мокрий сніг, який осідає дрібного біжутерією на хутрах мешканок Відня, вкриває чорні фетрові капелюхи віденців. Білі песики переступають з лапи на лапу.
Заходять до кав’ярні й там розсідаються за кількома столиками. Кав’ярня нагадує велику криту веранду, там подають каву і, звичайно, торт Захера. Тоді до їхнього столика підійшов старий чоловік, сивий і дрібний, згорблений, у білому капелюсі в сіточку. Він знервований. Запитує, чи ми не бачили його дружини. Говорить, що вона щойно тут була і кудись зникла. “Поможіть мені її знайти, — просить, — така гарна ставна блондинка.” У його очах сльози, підборіддя тремтить, як у дитини. Іда встає і розглядає нечисленних відвідувачів кав’ярні. Випитує, як виглядала, але старенький повторює те саме: блондинка, пристойна, у блакитному плащі. Звертається також до двох чоловіків, що сидять за сусіднім столиком. Іде, шукаючи поглядом блакитної плями. Може, пішла до туалету? “Ні, ні, я перевіряв, вона просто зникла. Ніхто не може мені допомогти”, — скаржиться він. Кілька занепокоєних екскурсантів вирушають на пошуки старшої пані.
Іда з тривогою дивиться на рухливу вулицю, великі смуги парку, стави. Старенька могла заблукати. Може, заслабла. “Де її пан бачив востаннє?” — запитує Іда. Чоловік показує на сусідній столик. “Коли це було?” “Півгодини тому, не більше,” — відповідає старенький і з його очей котяться дві великі сльози, просочуються у поморщене сухе обличчя. Іда виходить на рухливу вулицю і йде у бік парку з протилежного боку, а з нею ще дві жінки. Польки. Запитує молоду пару, що везе дитину у візочку, чи не бачили старшої жінки у блакитному пальті. Вони здивовані, заперечливо кивають головами. Запитує ще хлопця на велосипеді. Теж не може нічого сказати. Вона перебігає вулицю, без пальта і шапки, відчуває, як до її обличчя торкаються холодні, мокрі сніжинки. Дивиться на порожні алеї парку, чує хрускіт під ногами на посиланих рінню доріжках. У щораз більшій паніці нерішуче проходить кілька десятків метрів, а потім розчарована повертається до думки, що треба зателефонувати в поліцію.
За столиком старенький плаче, аж здригається. Біля нього стоїть кельнерка — молода, висока, темношкіра. Збирає склянки і розповідає, що він тут буває щоденно й шукає свою дружину в блакитному пальті. А вона померла двадцять років тому.
— Вона померла, — каже до старенького голосно, чітко й сердито. Розгублена Іда мовчить. Потім торкається до його вкритої веснянками покрученої руки і повторює за кельнеркою: “Вона померла.” Чоловік відводить погляд, дивиться кудись вниз на свої черевики, засоромлений. Встає, бурмочучи: “Вибачте.” Поспішно відходить.
Водій зітхає і каже: “Бідний чоловік.”
Іна раптово піднімається і похитуючись стоїть у кошику. Робить кілька кроків і зупиняється. Іда розуміє, що вона говорить: “Хочу вийти, але не маю сили, поможи мені.” Бере пса на руки, так, як Ольга, і виносить на сніг перед будинком. Сука стоїть здивована, робить кілька кроків, заточується. Виглядає це так, ніби не може витримати поривів льодяного вітру. “Іди, йди, попісяй,” — заохочує її Іда. Але Іна ніби вросла в сніг, ніби вона з іншого, ніж сніг, світу, і їх не вдалося поєднати. Тому бере її знову на руки, заносить до тепліших сіней і нарешті до кухні, кладе на підстилку, яка смердить гострим солодким гниттям.
