День гніву - Юрій Косач

— Капітане, — крикнув громово Франкгайм, — пізнаєш левів старого Бернарда?.. — і, добивши до Хмельницького, шпурнув перед ним прапор затяжної корогви.

— Vivat Chmielnitzky praefectus!..

— Vivat Chmielnitzky dux![155]

Від козацького штурму Гартгайм покотився.

— Не сікти, — крикнув Хмельницький, — живцем брати, на пардон!

Шовк прапору зашамшів під ногами коня, що басував.

Під бердишами козаків, а вони перлись на кулі й на рапіри, ломилась німецька стіна. Збоку присвічували лучинами й полум’яні смуги лягали далеко в степу, полошили трави.

Бердиші жаско висвистували в повітрі, розчімхували шоломи, як шкаралущі; відскакували нараменники й затяжці падали на сиру землю, качались в калюжах крові.

— Kots Leichnam!.. (Гартгайм відбивався палашем, сам четверт — із офіцерами — Ґрумбахом, Лоренцом, Колем і профосом[156].) В Дикому Полі загину, але не скажуть: Гартгайм не сповнив ордонансу.

— Єзус Марія. Залізо їм в серце, лятронам, панам-скурчибикам, всій Короні польській. Покинули нас, Матер Деї, не діждав Іллеру побачити синього. Рубай їх, Лоренце, бий, Ґрумбаху. Камрате, Vorwärts!..[157] Камрати, не пускайте їх…

Георг Бурґгардт лежав уже з розколеним черепом, Кунрат стогнав під купою побитих, всі камрати відступали.

— Гартгайме, піддайся на пароль, пардон усім!..

У відсвіті блиснуло обличчя Франкгайма.

— Пардон від префекта Хмельницького, чуєш, старий дурню?..

Рейтари кидали рапіри й мушкети. Ішли в темінь, шукаючи очима Хмельницького.

— Дурні, прости Боже, пардон, пардон!..

Франкгайм відходив із залізною компанією, приєднувався до реґіменту Кричевського, що виходив чолом у степ. На сході вже сіріло. Гартгайм лежав на бойовищі. Хтось під’їхав кінно. В сіряві світанку виросла ця постать в бурці, як з крилами за плечима. Порскав кінь від вологи. Ззаду йшли й ішли компанії, сотні. Кінник перегнувся в сідлі, подав довгу, почорнілу від боїв і січей, рейтарську шаблю.

— Маєш, Гартгайме, маєш ти, непокірний дітлаху…

Гартгайм відкрив очі. Зустрівся очима з вершниковими карими, важкими. Силкувався піднести руку до чола.

— Генерале Хмельницький…

Посміхнувся. Файстле приложила йому лезо до уст. Вже холоділи.

— Дякую, генерале…

І поник головою. Хмельницький завернув коня.

Сотні й компанії йшли в степ.

— Файстле, ти тут, Kots Leichnam! Файстле, добра твоя рука. Дай пива мені. Дай світла ближче. Ох, як палить мене, Файстле. Та чи ти це, циганко?.. О лярони, о гунцвоти…

Гартгаймові очі застеляв туман. Хтось відстьобував ремінці панцера. Хтось подавав йому в шоломі води. Файстле дзвеніла дукачами, чорна циганка хитала головою.

11

Мрозовицький поскріб кінцем пера перенісся й замислився: ґрона, медвяно-злоті ґрона наливались тієї осені над Дністром і яснопрозорі котились хвилі, поцейбіч — зелено-шумна далінь, потойбіч — беріг букового чорнолісу. Й господар цього жизного[158] закута, медвяно й молочно текучого, осіяного шкварною прозолоттю, обвіяного шумом чорнолісся, старостинський державець Семен Височан, воїн і рубайло, широкої душі осадчий. З ним випито немало, виноградар він сам на золотому Подністров’ї, а благочестія грецького горливий оборонець і кипить серцем по Кумейках і усій козацькій ганьбі, й сам обіцяє підняти п’ятнадцять тисяч покутян.

— Всю Червону Русь, всю Галицьку землю підойму, — говорив Височан, — а вона ж не від мачухи, а вона теж козацького ребеса, галицькі людкове вже вище горла мають цей панський гаразд…

— То передай панові державцеві, вашмосте, — запечатав Мрозовицький листа до Височана, — дуфаємо вельми на нього. Пан Богдан вельми надіється на Галичину. Сила ж піде з ним?..

А молодий Олександр Качор-Голинський, гонець з Очеретної, Височанів братанич, похвалився:

— Всі Голинські підуть як один, всі Качорі й Гусаки-Голинські, бо це такі в нас роди, — посміхнувся, — ти не думай, пане реґіментарю, що це на сміх, все це битні воїни, хоч і з пташачими іменами…

— Гуси й Рим спасли, — клепнув юнака по плечі Мрозовицький, — на Запоріжжі й не такі прізвища дають, не соромся, вашець, ну а ще хто піде?..

— Княгиницькі й Березовські, Чайковські й Дрогомирецькі, Жураковські й Грабовецькі — все підгірська шляхта, старинні роди, ніколи ще не зрадили ні віри, ні дому. А ще Струтинські й Креховецькі…

— Знаю, — сказав Мрозовицький, — мость Іван Демович-Креховецький — мій сусід із Теребовельщини, мій щирий друг, вже він, наказ сповняючи пана Богдана, подався на Базавлук…

— І нам не терпиться, — взяв за шапку Голинський, — до Вознесіння, будь певний, пане реґіментарю, трясця затрусить кролевенятами.

— Здорови ж державця пана Семена Височана й передай уповання від пана Богдана, нашого генералісимуса. Тільки просить пан Богдан не запалюватись передчасно, вся наша сила в тому, що нагально й несподівано, в повній таємності акції, вдаримо…

І вивів гінця зі свойого дому біля церкви св. П’ятниці, де жив самотньо, називаючись купцем з Бара. Повів його на вулицю й слухав, як задзвонили підкови, як взявся гонець на личаківську заставу. Галицький хлоп вірний, думав, галицька кість не крихка, як рушать уже галичани, то не для сумнівної надії панування, а тому, що таке їх офірування публічній справі. Хоч пани цієї землі такі певні сьогодні, ось лиш слухай, слухай, як музика тне, бенкетарі у Львові не перевелись, панство бенкетує, відригує фазани, каплуни, щонайрозкішніші яства, а хлоп на переднівку пухне з голоду; покажуть же їм ті, що на переправах, на багнах, у гірських щілинах засядуть з мушкетом, з косою, з рогатиною, платити-бо є за що кролевенятам в Галичині, взявши від круля Казимира самого…

…Мость Виговський вже в дорозі, зробить добре діло, це панові Богданові найпотрібніша голова, розумна голова, за багато надто палких голів стане. Мость Височан збере свої легіони й когорти, дав би Бог, дав би Бог, й Януш Мазаракі тут добре дбає, й на магістра Рославця надія, ниті натягнено, вузли добре зав’язано, все за ордонансом пана Богдана. Коли б тільки швидше й мені наспів наказ вирушати на Низ, не терпиться… Конфіденції з паном Богданом шукав-єм не для привати, але для покари панам, яко єдиного руського народу і тієї ж братньої крови єсьм…

— Набік, собача кість, — крикнув, наїхав на Мрозовицького відділ кінників, саме знатне капітанство драгунії, вичепурене, під'їздило до садів княжат Заславських. Обтерто пана Мрозовицького кінською позлотистою збруєю, обдано кінським жаром.

— Показав би я тобі собачу кість, ляше, — скипів Мрозовицький й охолодив себе вмить, пропускаючи кінників, — твої гербові мазурські предки не гідні були б мені плечей підставляти, щоб я в стремено став.

Пан Мазаракі забороняв усяку бурду[159] й сам Мрозовицький знав, що, дискретно будучи у Львові, не сміє себе видавати під загрозою горла. Адже шукали його суди й в’язниця чекала його, може, й так погарячився сьогодні, визиваючи Корсака, будуть друзі вельми ремствувати, але ж мусив за пана Виговського честь постояти чи ні?..

Біля