Теплі історії про дива, коханих і рідних - Колектив авторів

Ранок почався з дива. Сонце будило її своїми грайливими промінчиками, заплутувалося у хвилях рудого волосся, яке розсипалося на подушці, гралося з веснянками, що були схожі на маленькі квіточки, зазирало під пухнасті вії… Одним словом — бавилося, як собі хотіло.

У такий хороший ранок усе радувало. Кухлик ароматної кави, яку вона дозволила собі випити навіть із вершками та цукром — геть дієту! Нова, біла, легенька сукня, яку вирішено було нарешті надягнути, поки літо зненацька не закінчилося. Навіть своє відображення у дзеркалі здалося КРАСИВИМ, а не милим і симпатичним, та й то авансом.

Це був ранок. А от день минав у своєму звичному робочому ритмі. Калейдоскоп облич, грошей, усмішок, клопотів, веселощів. І ще багато різної всячини — і доброї, і не дуже.

Та вона вирішила, що потрібно ловити моменти радості, миті, які викликають усмішку, інакше вони проминуть і забудуться.

Ну хіба згадає вона колись, які чудові відчуття подарував їй цей ранок?

Чи закарбується в пам’яті, як їй сподобалося своє відображення у дзеркалі, коли стояла ось у цій білій сукні?

Чи, можливо, її серце затріпочеться від спогаду про сонячне ранкове місто, коли вона йшла пішки на роботу, слухаючи чарівливі мелодії Джоша Гробана в навушниках?

Та нізащо не згадається, коли збіжить час!

Дні довгі, а роки короткі. Ця фраза не давала спокою, лякала й змушувала замислися.

Тепер вона ловить ці моменти, як тільки може, з пристрастю мисливця, із захватом колекціонера, з безпосередністю дитини.

Ось вона у парку на лавочці, бо дитячий магазин, в якому потрібно купити подарунок для похресника, ще зачинений. Так і просиділа б раніше ці десять хвилин, нервово дивлячись на годинник (маршрутка ж чекати не буде!). Та це було б раніше.

А от зараз у пам’яті залишилися тиша, парк, ніжний-ніжний шелест дерев. Мерехтить ранкове сонце в гіллі. Коники в траві ведуть свої розмови. Ніби й незначне, та розумієш — от воно! Лови! А ще, під впливом однієї книжки, яку перечитує не раз, у неї з’явився «Зошит радості», де й живуть спогади та миті.

…Ранок сьогодні чудовий. Ішла пішки на роботу, посиділа біля озера. Лебеді дуже красиві! Заходила Людочка зі своєю донечкою — така вже мала красунька!:-)

…Їздила до мами. Там дуже добре. Ходили в ліс по малину. Яка краса, яке повітря, які аромати! І море комарів!:-)

…Зробила сьогодні смачнючий червоний борщик з усього домашнього й молоденького — картопельки, морквинки, бурячка, запашного кропчику — м-м-м.:-)

…Почала читати (не знаю, вкотре!) свій улюблений «Шоколад».:-)

…Привітала подругу, яку вже сто років не бачила, з днем народження. Так приємно було її почути!:-)

…Дозволила собі поласувати гарячим шоколадом. Ням-ням.:-)

…Відвідали з подругою кав’ярню, в яку давно хотіла піти. Там — як у казці! Усе таке гарне й миле! І мої улюблені Тільдочки ручної роботи там є! І «Раф» був дуже смачним! І неперевершений джаз! Такий спокійний. Посиділи, ніби в Парижі в двадцяті роки…

…Фотографувалися всюди — на озері, в кав’ярні. Краса! Цей день запам’ятається надовго!

…Купила на згадку дуже красиву кавову чашку.:-)

І таких от радостей, дрібних і великих, цікавих і простих, там уже трошки назбиралося, в Зошиті. Спочатку це здавалося їй смішним і якимсь дитячим. Та от коли немає настрою, а особливо коли дощ за вікном і похмуро, перечитування цих рядків неймовірно зігрівало, додавало позитиву й обов’язково викликало усмішку.

Спогад про сьогоднішній ранок теж поселився в Зошиті.

Завжди чомусь виходить так, що коли вранці сонце й хороша погода, ти красива й у білій сукні, то ввечері мусить піти дощ. І те, що ти не брала з собою парасольку, просто не обговорюється.

Коли вона вийшла на вулицю, на хвильку обімліла: небо плакало, струмочки води збігали в калюжі, перехожі поспішали сховатися. Сновигали парасольки з ногами. Сіро-хмуро. Холодно-непривітно.

«Здається, окрім ранку, в Зошит я більше нічого не запишу». Бо ж мало радісного в тому, щоб іти під дощем до зупинки, без парасольки, у білій сукні й обляпати її при першому ж «вигулі»…

Видихнувши, вона ступила на мокру дорогу й зупинилася на перехресті чекати зеленого світла. Тридцять чотири, тридцять три, тридцять два.

Аж раптом сталося щось незрозуміле. І дощ ніби йшов собі далі, як і раніше, але в неї над головою з’явилося сонце! Перестало капати на волосся і стало яскраво-затишно! Вона зачудовано поглянула вгору й побачила велику й красиву, жовту-жовту, аж гарячу, парасольку, яку тримав над її головою якийсь симпатичний юнак! Це було так несподівано й приємно, що стало тепліше!

— Я вам дуже вдячна! Ваша парасолька така яскрава й затишна!

— Спеціально купував таку, щоби краще було уникати осінніх депресій! — усміхнувся у відповідь хлопець, показавши