Філософ Паркер Еддерсон - Амброз Бірс

По цих заключних ремарках надовго запанувала тиша. Безпристрасно сидів генерал, роздивляючись обличчя бранця, однак, очевидно, він геть його не слухав. Складалося враження, нібито очі тримали вивідувача під вартою, тимчасом як розум зосередився на геть інших матеріях. Невдовзі офіцер глибоко зітхнув, здригнувся, нібито скидаючи з плечей сліди кошмарного сну, і майже нечутно промовив:

Смерть жахлива! - І це сказав той, хто сам її ніс.

Вона була жахливою в уявленні наших диких пращурів, - поважно не погодився шпигун, - бо їм бракувало розуму розділити поняття свідомості та фізичної форми, в котрих остання оприявнюється. Так само інтелект нижчого рівня (мавпячий, наприклад) не здатен уявити дім без мешканців і, побачивши руїну, вигадує людей, що вижили в ній. Смерть здається нам жахливою, бо ми успадкували схильність вважати її такою і тепер вигадуємо дикі фантастичні теорії про інші світи. Схожим чином назви населених пунктів породжують легенди, що їх пояснюють, а нераціональна поведінка генерує філософію, що її виправдовує.

Генерал, здається, його не чув. Просто балаканина шпигуна завела його думки у незнайоме річище, в якому їх уже рухала власна воля, спрямовуючи до незалежних висновків. Буря вгамувалася, і подоба врочистої атмосфери ночі тепер передавалася генеральським розмислам, відтіняючи їх похмурим присмаком надприродного страху. Можливо, це було якесь віщування.

Мені б не кортіло померти, - проказав він. - Принаймні, сьогодні.

Хід його думок - якщо він їх узагалі не докінчив - перервала поява офіцера зі штабу, капітана Гéстерліка, начальника польової жандармерії. Це повернуло генерала до реальності, і розгублений погляд куди й подівся з його обличчя.

Капітане, - відказав він на привітання офіцера, - це шпигун північан, захоплений по наш бік фронту з викривальними паперами. Зізнався в усьому. Що там із погодою?

Буря скінчилася, сер. На небі світить місяць.

Добре. Візьміть один наряд, відведіть його на плац і розстріляйте.

Із вуст шпигуна зірвався різкий крик. Він кинувся вперед, витягнув шию, вибалушив очі і стис кулаки.

Господи всемогутній! - нерозбірливо прохарчав він. - Ви що? Забудьте про це. Я маю жити ще до ранку.

Про ранок я нічого не казав, - холодно відповів генерал. - Це було твоє власне припущення. Ти помреш зараз.

Але ж генерале, я прошу… я вас благаю, згадайте. Мене мають повішати! Треба спорудити шибеницю, а це ще година - дві. Шпигунів вішають. Маю на це право за військовим законодавством. Заради Бога, генерале, тільки подумайте, як мало…

Капітане, виконуйте.

Офіцер оголив шаблю і, прикипівши очима до полоненого, мовчки показав на вихід із намету. Бранець завагався. Капітан схопив його за ковнір і м’яко підштовхнув уперед. Проходячи повз опору біля входу, навіжений стрибнув до неї, з котячою спритністю вихопив із піхов мисливський ніж, відмахнувся ним від офіцера, потім оскаженіло кинувся на генерала, штурнув його додолу і впав разом із ним. Стіл полетів догори дриґом, свічка згасла, і битися вони продовжували в темряві. Начальник польової жандармерії кинувся на допомогу старшому офіцерові, і сам опинився розпластаним на двох тілах, що й далі борюкалися. Зі сплетіння рук та ніг долинали нерозбірливі скрики люті та болю. Згори на борців ще й обрушився намет, але бійка тривала і під його складками. Коля рядовий Тессмен повернувся на свій пост, то вже погано усвідомлював ситуацію. Він просто відкинув гвинтівку вбік і навмання вхопився за розметані краї намету, марно пробуючи стягнути його з людей; вартовий, що, не наважуючись покинути свій бойовий пост, хоч би й до дня Страшного суду міряв кроками майданчик навпроти, таки розрядив у повітря рушницю. Постріл збунтував цілий табір, барабани забили тривогу, а горністи стали скликати загальний збір, підганяючи в місячному світлі десятки напівоголених людей, що вдягалися на бігу і шикувалися під різкими окриками командирів. Це було добре. У лаві солдатів можна контролювати. Так вони і стояли при зброї, поки генералів штаб і його охорона намагалися навести лад, піднявши завалений намет та розтягуючи бездиханних та скривавлених акторів того дивного змагання.

Бездиханним, насправді, був лиш один - мертвий капітан. Із горла в нього стирчало руків’я мисливського ножа. Своїм кінцем воно впиралося в кут, що його утворювала щелепа, так що, рука, яка завдала удару, вже не спромоглася витягти зброю. В руці небіжчик і досі стискав шаблю з силою, якій і живі не знайшли розради. Її клинок від вістря й до ефеса вкривала кров.

Генерала випростали, проте він зі стогоном поточився на землю та зімлів. Крім синців, на його тілі красувалися два удари шаблею: один у стегно, інший в плече.

Шпигун постраждав найменше. Коли не рахувати зламаної правої руки, всі свої рани він міг одержати у звичайнісінькому двобої проти зброї, дарованої людині природою. От тільки розум йому, здається, потьмарився, і він заледве розумів, щó сталося. Шпигун сахнувся від людей, зіщулився на землі та забурмотів під носа нерозбірливі протести. Його обличчя, набрякле від ударів та закаляне згустками крові, тим не менш здавалося білим під кучмою скуйовдженого волосся - ба навіть мертво-блідавим.

Цей чоловік себе не тямить, - готуючи перев’язку, зауважив хірург у відповідь на запитання, від чого страждає невідомий солдат.

Рядовий Тессмен спробував усе пояснити. Такої нагоди життя йому може більше не підкинути. Він не проминув згадати буквально всі дрібнички, що могли б підкреслити важливість його участі в нічних подіях. Коли він скінчив свою розповідь і приготувався повторити її від самого початку, його вже ніхто не слухав.

Отямився генерал. Він трохи піднявся на лікті, озирнувся навколо і, побачивши скуленого під вартою шпигуна біля таборового вогнища, просто сказав:

Відведіть цього чоловіка на плац і розстріляйте.

У генерала потьмарився розум, - проказав один із офіцерів, що стояв поруч.

Ні, не потьмарився, - заперечив генерал-ад’ютант. - Я отримав від нього записку у цій справі. Такий самий наказ він віддав і Гестерлікові, - він кивнув убік мертвого начальника польової жандармерії. - І Господом Богом присягаюся, ми його виконаємо.

Десятьма хвилинами пізніше сержант армії Федерації Паркер Еддерсон, філософ та дотепник, стоячи навколішки у місячному сяйві та незв’язно благаючи про помилування, був розстріляний взводом із двадцяти людей. Щойно постріл відбринів у лункому опівнічному повітрі, сполотнілий та розпростаний горілиць генерал Клеверінґ, лежачи в червоних відсвітах багаття, розплющив великі блакитні очі, окинув вдоволеним поглядом офіцерів та проказав:

Як тихо навколо!

Хірург значуще подивився на генерал-ад’ютанта. Його