Євшан-Зілля - Микола Вороний

Він до сина свого пана І почав казати стиха Мову зрадженого хана. Улещає, намовляє… Та слова його хлопчину Не вражають, бо забув вже Він і батька, і родину. І гудець по струнах вдарив! Наче вітер у негоду, Загула невпинна пісня — Пісня вільного народу. Про славетнії події — Ті події половецькі, Про лицарськії походи — Ті походи молодецькі! Мов скажена хуртовина, Мов страшні Перуна громи, Так ревли-стогнали струни І той спів гудця-сіроми! Але ось вже затихає Бренькіт дужий акордовий — І намісто його чути Спів народний, колисковий. То гудець співає тихо Пісню тую, що співала Мати синові своєму, Як маленьким колисала. Наче лагідна молитва, Журно пісня та лунає. Ось її акорд останній В пітьмі ночі потопає… Але спів цей ніжний, любий, Ані перший, сильний, дужий, Не вразив юнацьке серце, — Він сидить німий, байдужий. І схилилася стареча Голова гудця на груди Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде!.. Але ні! Ще є надія Тут, на грудях в сповиточку!.. І тремтячими руками Роздирає він сорочку. І з грудей своїх знімає Той євшан, чарівне зілля, І понюхать юнакові Подає оте бадилля. Що ж це враз з юнаком сталось? Твар поблідла у небоги, Затремтів, очима блиснув І зірвавсь на рівні ноги. Рідний степ — широкий, вільний, Пишнобарвний і квітчастий — Раптом став перед очима, З ним і батенько нещасний!.. Воля, воленька кохана! Рідні шатра, рідні люди… Все це разом промайнуло, Стисло серце, сперло груди. «Краще в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій В славі й шані пробувати!» — Так він скрикнув, і в дорогу В нічку темну та пригожу Подались вони обоє, Обминаючи сторожу. Байраками та ярами Неутомно проходжали — В рідний степ, у край веселий Простували, поспішали. * * * Україно! Мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось? Чи синів твоїх багато На степах твоїх зосталось? Чи вони ж не відцурались, Не забули тебе, неньку, Чи сховали жаль до тебе І кохання у серденьку? Марна річ! Були і в тебе Кобзарі — гудці народні, Що співали-віщували Заповіти благородні,