На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Це яйце в шкарлупах і оболонках багатьох яєць, той стержень Верховини, стиснутий багатьма шарами верховин і полонин, гірські мудреці назвали для себе таємно Пупком землі.
Чому пупок? Чому не голова? Чому ж не другий життєвий полюс — життєдайний орган? «Шимбале-шимбале! що ж це за загадка?».
Не так вже й важко здогадатися, коли пам’ятаємо, що таке пупок: слід справжнього співжиття, остання видима ланка замкнутого ланцюга матерів, праматерів, родів, прародів. Хто ж здатен охопити, хто і як розплутає це дерево пуповин з корінням, що сягає неба, дерево, яке випустило перший паросток з лона першої матері? Пупок — це місце, хоч би й точка, у якій вістря, що летить з нескінченності і в нескінченності пропадає, перерізало щось замкнуте, закінчене. Після розрізанням цим вістрям пупок є шрамом, до того ж, надзвичайно добре загоєним, мало вразливим на запалення і хвороби. Він вказує на те, що канал, який живив зачатки тіла, це минуле, яке завершилося назавжди, бо своє завдання він передав іншим органам. У самому ж пупку нічого більше не відбувається. Він є найскромнішим. Чим більше він заглиблений, тим досконаліше лоно.
Але ж він є ключом склепіння у часі, утримав цілу будівлю живої істоти. Десь там поміж ним і лоном матері є таємнича святая святих, як колись вівтар у Дельфах. Бо колись захований у Дельфах — які були Римом для еллінських сумнівів і совісті — камінь, що впав із неба, на який дивилися з трепетом і побожно шанували, було покладено на розкішний мармур, вирізьблений у формі пупка. Той центральний вівтар було названо пупком світу, в знак того, що Бог, відриваючи людство від свого лона для самостійного розвитку, послав йому це memento зв’язку. Його досі можна побачити у Дельфах.
Дельфи вже давно є тільки пам’яткою, але може теж і вказівкою? Вірити у пупки чи шукати їх? Замурувати, заклепати назавжди минуле, а разом з ним також і майбутнє; так і не інакше? Чи з трепетом заглядати, шукати, питати, навіть підстерігати: а може там з минулого, що напружується і вистрілює вперед, з заметілі-проміння, з лабіринту життя, з його кровоносних органів і мереж, розшумиться і розгориться заново пупок? Може знову згасне, але дасть свідчення танців життя, ланцюга життя? Може він очікує на пробудження?
2
Як це так відбувається, що Палениця є вузлом особливих і постійних зв’язків між гірськими пластами, підземними водами і повітрям, разом з його течіями, вітрами, хмарами? Чи у Пупку землі не б’ється земний пульс, один з таких, які спричиняють, що в певних місцях земля більш очевидно притягає, ніж в інших? Цей вузол не тільки виловлює, нагромаджує і зв’язує купи хмар, які густо накопичуються над ним, немов ще одна смуга гір. Як пульс притягнення Пупок землі Палениця є ще й витонченою майстернею тисячі рук, яка сама себе оточує власним склепінням, тобто власним повітрям, настільки процідженим у шари особливо легкі, гнучкі, а через це і надзвичайно чутливі, сприйнятливі і пронизливі, що буде в стані розіткати грубі, волохаті коци хмар на найтонші нитки і волокна. За допомогою тисячі сітей і сит зуміє переробити їх у відпливи течій і сил, і врешті-решт розщепити і поглинути цілу стелю з хмар, без раптових бур, без особливих опадів. Це повітря є теж западиною, хоч і бешкетною, але доброю, а радше настилом для танців, настільки пружним, що брилисті, градові хмари, які видираються синіми ведмедями на Паленицю, розгойдуються рожевими хороводами, щораз то більш безтілесними; що громи розчиняються у ніщо, тобто у миготливі роси, аж западуться, засмоктані джерелами, лісовими болотами, потоками.
Та поки це станеться, нераз можна побачити підчас заходу сонця і перед ніччю, як смуги гір і смуги хмар стають схожі на безрозсудних коханців, що обмінюються своїм світлом і своєю темрявою.
Іноді хмари бувають чорнішими. Чавлять чорнотою вершини, поки якась несподівана відсіч, нальотом світла з фаланги, розснує і самі гори павутинням світла. Тоді обидві смуги — чорні хмари і затоплені у світлі вершини — злиті в єдине світло-чорне тіло, набувають постаті несамовитого старця, ім’я якому Час. Він вмирає, каменіючи від голови, і тільки потужні плечі ще зберігають до ночі божу світлість давнини.
Іншим разом бризки хмар згорають настільки дощенту, що в них немає жодної неосвітленої смужки, натомість укопані в землю гори траурно похмурніють чортовими кудлами пущ. І ось перший з синів божих Самаель-Сатанаїл, відрізаний від грудей світла, падає вниз головою, обтяженою вагою землі. І лише астральне тіло Самаеля ще догорає, поволі догасає.
Коли на ніч обидва тіла обміняються сутностями, коли гори і хмари після взаємопроникнення розчиняться у морі первовіку, то в земній реальності вже нічого не залишається. Тільки на вершинах Палениці заіскрене і збільшене крізь кришталеві куполи повітря небо знижується, наближається і відчиняється.
Перевагу і перемогу пульсу землі можна бачити нераз восени у котловинах Альбіна, Попадинця, Рабинця, там де води, зібрані з нутрощів вершин, розлягаються вже назавжди. Сором’язливим ранком щільно скупчені хмариська маскують вміло і начебто по-осінньому довготривалу погоду. Завалюють потоки, нерухомо тримаються клубами, аж тиша без стукоту, без звуку, навіть без пташиного писку, заколише недовірливі ліси, аби ніхто з туманних країв не прослизнув, щоб рознюхувати і підглядати. Тоді ліси і болота, поглинаючи безслідно тумани, відкривають золотаво освітлене тіло неба. І лише дуже досвідчений, а передусім витривалий шпигун, принесе в село і на долини неправдоподібну вістку, що Палениця день за днем ковтає хмари, а небо розчиняє своє лоно і гріє ще сильніше, ніж літом.
Але ж ані жарінь, ані спека ніколи не топче паленицьких земель, не палить сушею, не мучить духотою. Чим більше сонце грає, блакить грає, тим ясніше тремтять роси, дзвенять роси, щебечуть роси скрізь, як широка і довга пуща. Вихоплені пульсом землі з хмар, вони щедро скроплюють кожну травинку, листок, хвоїнку і грибок. Хоч легкий вітерець і проходиться по росах, стрясаючи їх, то все нові роси розквітають пущею. Роси, які вічно відроджуються, вся їхня безмежна мережа — це невичерпні, хоч і найтихіші, джерела Черемоша.
Палениця — це храм, де не тільки громи, але й постріли насмішок розпливуться в усміхнених росах. Яка ж іронія і гіркота вистоїть перед старими деревами, навіть вже спорохнявілими, перед травами, перед джерелами і тишею? А скільки разів потоки і водоспади наповняться і галасливо розсміються, як розбавлені хлопчаки, що бігають навздогін,
