Duty free - Оксана Форостіна
Елайджа пробув тут лише кілька місяців, випадково потрапив на кілька сільських весільних церемоній і встиг зрозуміти те, що до нього свого часу не доходило в Америці: чому для дівчат така важлива вся ця марнота — біла сукня, вельон, зачіска, дружки з букетами, кортеж, родичі до сьомого коліна. Ретельність, з якою місцеві мешканці — попри їхню бідність — ставилися до весіль, те, як навіть найменш заможні з них обов’язково записували церемонію на відео, те, як наречені намагалися привернути до дійства набагато більшу кількість глядачів, те, як просунутіша публіка маневрувала між напосіданнями дорогої родини (благословення батьків-ритуали-короваї-шлюб у церкві-що люди скажуть) та бажанням втриматися у цей нелегкий період при почутті гумору та ментальному здоров’ї, вбираючись у національні строї, а в пізніші роки перебування Елайджи — в одяг, стилізований під 30-ті (щоправда, жодній просунутій галицькій панянці не вистачило яєць завалити до «модної» церкви у центрі Львова з декадентським чорним макіяжем, мундштуком у зубах та короткій сукні, все було дуже пристойно, це ж наші галицькі 30-ті), запрошуючи рок-групи замість традиційних лабухів, намагаючись кількісно задавити орди прибулих родичів притомними друзями, конаючи у лобістській боротьбі за свого весільного старосту, тобто знайомого ведучого з FM-станції замість червоноградського вуйка молодого — все це врешті відкрило Елайджі суть весільного культу. «Це ж її останнє шоу!» — спалахнуло йому якогось суботнього полудня, коли він споглядав наречену з квітами на центральному проспекті міста, навіть не стільки її, як змиленого хлопаку з камерою — той скакав біля молодої пари, не припиняючи розпихати святково вбраних мешканців «клюмби». «Коли ж її, бідачку, ще зніматиме камера, — подумав Елайджа, розглядаючи доволі свіжу молоду. — Найближчі кілька місяців минуть у звиканні до нового статусу, відвідинах родичів — старих і нових, перших сімейних шопінґах (хлібниця, прасувальна дошка, фіранки… міксери й сервізи надарували гості). А там, дивися, вже й декрет, западання в ритм спального району, телевізор, дні народження у чоловіка на роботі переростатимуть у тихий побутовий алкоголізм, сімейні свята ставатимуть усе важливішою, а згодом — єдиною розрадою. Далі — повернення на роботу, кава на роботі, відтак тепле, задушливе обговорювання чоловіків у жіночому колективі як єдина можлива пригода, телевізор, ритуальні сварки, ритуальні пікніки зі старими друзями, які тепер і справді старі, не зважаючи на свої 30, телевізор, серіали, фініта. І якщо в якомусь із її алкогольних дошлюбних вечорів і спалахувало щось на кшталт шансу зістрибнути, збочити, змінити, то тепер ця можливість догорає останнім вогнем, сінім пламєнєм, і вся ця їхня рідня радісно довкола того вогню скаче, немов кровожерні туземці довкола священного багаття, тішиться, що принесла своїм богам чергову жертву». Елайджа тут таки згадав переможний танець із макогоном якоїсь товстої тітки на сільському весіллі, це її щастя, нічний орґіястичний запал — мовляв, нашого полку прибуло, welcome to the club! — й утвердився у своїй теорії.
Новоприбулий колеґа Елайджи з голандського проекту якось за пивом довго обурювався: ці селяни витрачають страшні гроші на весілля, а потім бідкаються, що в них немає грошей на техніку. «Вони роблять весілля на 300 осіб, викидають половину того їдла свиням, а потім півжиття віддають борги! Якби вони стільки не витрачали, тут би на полях їздила техніка не гірша, ніж у Голандії!» — підраховував Ян.
— Розумієш, — пояснював Елайджа, — весілля — це у них єдине безсумнівне досягнення. Тут же все можна купити: водійські права, університетський диплом, ступінь доктора наук, перемогу в конкурсі, посаду, державну і навіть церковну нагороду — тут можна купити. Мені якось провідничка в поїзді сказала, що заплатила за своє місце 300 доларів…
— А скільки ж у неї зарплата?
— Близько 50. Тому який сенс святкувати те, що може купити за гроші будь-який придурок? А шлюб, навіть якщо з розрахунку — це безсумнівне власне досягнення. Не кажучи вже про любов.
[2009, березень — 1996, грудень]
Цього разу Елайджа приїхав до Києва автом, і маршрут його був доволі химерним: до Львова він прилетів із Відня, потім потягом дістався Франківська, звідтам автом до Тернополя, а з Тернополя до Києва.
Це — не рахуючи пригод.
Він був не з тих, хто завжди потрапляє в історії. Йому не заважав брак розуміння країни довкола: він жив у ній кілька років у значно похмуріші часи. Він був тут минулого року й освіжив досвід.
Сьогодні ж у Львові він просто вирішив посадити на потяг свого старого приятеля — художника Блюма. І щасливо посадив. А далі Елайджа піддався спонтанному бажанню привітатися зі знайомою у потязі, що стояв на тій самій платформі. Він міг присягнути, що бачив її у вікні. Поки він обшукував вагон, потяг рушив. Елайджа в якусь мить навіть думав смикнути за стоп-кран.
«Господи, ну не могла ж вона їхати у плацкартному вагоні,» — Елайджа тільки тепер, коли потяг об’їжджав Львів, усвідомив комізм ситуації, і йому було би нестерпно соромно за цю дурницю, якби не було так смішно.
З Блюмом вони одразу взяли високий темп, бо Елайджа залишався у місті лише на один вечір, і саме цього вечора Блюм їхав до Одеси монтувати виставку. Але оскільки Блюма завтра чекала ґалерея, а Елайджі о шостій ранку треба було їхати до Франківська, вони не могли собі дозволити ужертися в гівно, хоч як хотілося.
Ще під час транзиту у Відні Елайджа передчував, що на нього чекає та чи інша форма випадання з адеквату. Він не міг знайти цьому раціонального пояснення, лише раз у раз перевіряв, чи не загубив гаманець при барі, чи на місці документи, кілька разів ходив у туалет, методично, після кожної кави. Але нічого не сталося: багаж не загубили, ніхто не запізнився, номер у готелі був заброньований, він нічим так і не отруївся. І ось тепер він власноруч поламав майже всю логістику: завтра о шостій з чимось йому треба сісти на потяг до Франківська, аби о 10 розпочати той клятий семінар, а він їде у потязі «Львів-Київ», без мобільного телефона (добре, що хоч зі знятою заздалегідь місцевою готівкою), без жодного уявлення, чи буде у нього можливість вийти звідси і вчасно дістатися назад до Львова, у свій чудовий номер готелю «Дністер», із вікнами на північний бік, тобто на найсмачнішу
