Duty free - Оксана Форостіна
— Ага, це так, ніби не було якихось планів на вечір, але потім хтось дзвонить, хтось приїжджає, витягує з ліжка — і гуляєш мало до ранку!
— Щось такого. Або коли ввечері, особливо влітку чи навесні, забігаєш додому помитися-перевдягнутися і ще десь ідеш. Або коли одразу після роботи кудись ідеш. Найважливіше, що не мусиш повертатися додому у присмерки, тобто коли ще світло або навіть ще сонце, а ти йдеш додому.
— Ну, це не трагедія.
— Це страшенно сумно — повертатися додому, коли сонце сідає, вечір, ластівки кричать, люди сидять у вуличних кафе… А ти йдеш додому, як дурак, і розумієш, що цей вечір для тебе втрачений назавжди. Їх же насправді не так багато, таких вечорів, тому образливо — ніби півжиття втрачаєш. Це ж ніби смерть!
— Про смерть — це ти перебільшуєш. Хоча… — Фея оперлася спиною на балкон і замислилася. — Я думаю, що тоді ти маєш слово, яке тобі потрібно: воскресіння. Якщо ти раптом отримуєш шанс прожити цей свій вечір, у сенсі не проїбати, а саме прожити, то це воскресіння. Так само, коли ви з сестрою прокидалися вночі і йшли до дорослих — теж ніби отримували на шару кавалок життя, який би інакше просто проспали.
— Амінь.
* * *
Елайджа засинав. Навпроти тьмяно світилися вікна міжповерхових готельних сходів — дорогий готель був майже порожній. Небо підсвічував центр Києва. У сусідній кімнаті тихенько похропувала Фея. Десь у своєму помешканні над Дніпром спала Ванда.
Він був щасливий. Її не було поруч, але Елайджа відчував, що вони з нею розчинені у великій хмарі, чомусь такому, що тримає й завжди тримало вкупі всі ці вечори по чужих гостинних помешканнях, з їхніми кухнями, повними сигаретного диму й сміху, старими кахлями у лазничках, з прохолодними ліжками і тихими коридорами. У таких помешканнях ночі короткі, за кілька годин сну вони перетворюються на сірі вологі ранки й кожного разу все щасливіші дні. Вони всі були пов’язані між собою, і, засинаючи, Елайджа подумав, що якби поєднати їх докупи, якби можна було переходити з дверей одного в інші, долаючи роки та сотні кілометрів, це й було б тим, що він міг би назвати своїм домом.
Якщо рай існує, то я би воліла, щоб він був схожий на великий аеропорт, де би ми всі зустрілися. Щоб у барі були Guiness і Kilkenny, пролобійовані добрими ірландськими католиками, і завжди хороша музика. У раю завжди хороша музика: якщо ми маємо її так багато тут, не може ж бути у раю гірше? Бажано, щоб не було митниці.
Рай має бути великим примиренням з усіма нашими пройобами, з тим, що хтось із нас народився зарано або запізно, опинився не в той час і не в тому місці, не дозрів до викликів, рай мав би бути спресованим варіантом нашого земного життя. Бо з відстані гівняні дні — сповнені непотрібної метушні, ілюзій, поганої погоди, поганої їжі, безгрошів’я, спілкування із психами — спресовуються у пахучий шлейф пригод, прекрасну епоху. Кілька цих драйвових, справді драйвових, днів — годин, секунд — здатні осяяти решту, мов атомний вибух.
Я хочу, щоби ми всі колись, здавши багаж, сиділи за пластиковими столиками у теплому світлі цього вибуху — ті, хто пішов раніше, і ті, хто пішов пізніше, ті, хто так і не дав собі ради зі своїми гризотами — щоби ми курили (в раю куріння не шкодить нашому здоров’ю) і пили закарпатський коньяк (який теж не шкодитиме нашому здоров’ю), і сміялися з того, як дотепно були сплетені наші долі, і раділи нашому щасливому дорослішанню, і спостерігали за рухом барвистого людського натовпу у нашому duty free.
Щоби ми сиділи так вічно, сповнені передчуття польоту та вдячності за це чудове справедливе життя.
2011
Примітки
1
назву «Клуб галогенів» у романі використано з люб’язного дозволу Любка Дереша
