Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков

Узяв віника, а угледів сокиру — вуста скривив.

— Брешеш! — спокійно йому Сергійович сказав. — Давали б електрику — я б від неї прокинувся! У мене світло крізь увімкнене, щоб не пропустити, коли з’явиться!

— Та ти міцно спав, мабуть! Ти ж так спиш, що і від вибуху не прокинешся! А його ж і давали всього на півгодини. Ось, дивися, — показав він хазяїну дому мобільних. — Навіть підзарядити встиг! Може, подзвонити кому хочеш?

— Нікому мені дзвонити! Чай будеш? — не глянувши на телефон, спитав Сергійович.

— А чай звідки?

— Звідки?! Від протестантів!

— Ну ти даєш! — здивувався Пашка. — А у мене давно скінчився!

Сіли за столик. Пашка спиною до буржуйки. Від неї і її залізної труби, яка стовпом у стелю піднімалася, йшло тепло.

— А чого такий слабий? — пробурчав гість, глянувши у чашку. І тут же, вже іншим, більш привітним голосом спитав: — А пожерти у тебе нічого нема?

Погляд Сергійовича сердитим став.

— До мене гуманітарку ночами не возять!

— До мене також!

— А що до тебе возять?

— Та нічого!

Сергійович хмикнув. Пригубив чаю.

— І що, цієї ночі також ніхто не приїздив?

— А ти що, бачив?

— Ага, за вугіллям ходив, як холодно стало.

— Ну так це ж наші, звідти! — кивнув Пашка. — На розвідку.

— І що розвідували?

— Та перевіряли: чи є «укри» у селі!

— Брешеш! — Сергійович уперся поглядом прямо у бігаючі Пашкині очиська.

Той, як до стіни припертий, одразу здався.

— Ага, брешу, — признався. — Пацани якісь. Сказали, що з Горлівки. Пропонували «ауді» за триста баксів без документів.

— І що, купив? — усміхнувся Пашка.

— Я що, дебіл? — Пашка заперечив, мотнувши головою. — Якщо б я пішов у дім за грошима, вони б за мною і ніж у спину! Що я не знаю, як це робиться?

— А чого ж вони до мене не під’їхали?

— А я їм сказав, що один у селі. Та і переїзду тепер з Шевченка на Леніна немає. Там же воронка від вибуху, біля Митькових. Тільки танк пройде!

Сергійович мовчав. Лише продовжував дивитися на Пашку, на його шахрайську фізіономію, яка гарно би старому кишеньковому злодію пасувала, якого багато разів ловили, били і тому полохливий він. На Пашку, який у свої сорок дев’ять на десять років старішим самого Сергійовича видавався. Чи то через обличчя, чи то через щоки, обшарпані, ніби все життя тупою бритвою брився і шкіру свою псував.

Дивився і думав, коли б не залишилися вони тут удвох на все село, ніколи б знову розмовляти з ним не став. Так і жили б паралельно кожний на своїй вулиці і своїм життям. Він, Сергійович, на Леніна, а Пашка б на Шевченка. І ніколи б до самої смерті не розмовляли. Якби не війна.

— Давно у нас тут не стріляли, — зітхнув гість. — А он у Гатній раніше тільки вночі із гармат бахали, а тепер уже і вдень!.. А ти, — Пашка раптом голову ледь вперед нахилив, — якщо наші про що попросять, зробиш?

— Які «наші»? — невдоволено перепитав Сергійович.

— Ну, наші, донецькі! Що ти придурюєшся!

— Мої «наші» у сараї, а більше ніяких «наших» не знаю. Ти мені також не дуже-то «наш»!

— Та досить бичитися! Не виспався, чи що? — Пашка показово скривив губи, щоб своє невдоволення виказати. — Чи твої бджоли померзли, так ти на мені зло зганяєш?

— Я тебе померзну! — у голосі хазяїна дому жартівлива погроза прозвучала. — Ти, якщо щось проти моїх бджіл скажеш...

— Та я що, я твоїх бджіл поважаю! Навпаки, турбуюся! — поспішив перебити його Пашка, почав «вмикати задню». — Не второпаю я, як вони зимують? Їм хіба в сараї не холодно? Я б там від холоду здох!

— Поки сарай цілий — не холодно! — Сергійович пом’якшав. — Я слідкую! Щодня перевіряю.

— А як вони у вуликах сплять? — спитав Пашка. — Як люди?

— Ага, як люди! Кожна у своєму ліжечку.

— Так опалення ж там у тебе нема! Чи зробив?

— А їм не треба! У них всередині плюс тридцять сім. Самі себе гріють.

Розмова, яка перейшла на бджолину тему, зазвучала більш дружньо. Пашка зрозумів, що на такій спокійній ноті і йти можна. Навіть попрощатися вийде, а не так, як минулого разу, коли Сергійович його матом послав.

— Ти, до речі, про пенсію не подумав? — спитав наостанок.

— А що тут думати? — Сергійович плечима здвигнув. — Як війна скінчиться, мені поштарка одразу за три роки принесе! Ото тоді заживу!

Усміхнувся Пашка, хотів хазяїна дому якось підколоти, але промовчав.

Перед тим, як піти, ще раз поглядом із Сергійовичем зустрівся.

— Слухай, а може, поки зарядка є, — знову простягнув йому мобільник, — Віталіні своїй подзвониш?

— Яка ж вона моя? Уже шість років, як не моя. Ні, не буду.

— А дочці?

— Іди вже! Я ж сказав — нема кому мені дзвонити!

3

— Що ж це може бути? — міркував уголос Сергійович.

Він стояв на межі городу перед білим полем похилим, яке широким язиком донизу линуло, а потім так само поступово вгору піднімалося, до Жданівки. Там, де лежав засніжений горизонт, ховалися укріплення української армії. Роздивитися їх звідси Сергійович не міг. Далеко, та і зір вже не той.

Праворуч відходила туди ж, угору, пологим підйомом, подекуди густа, подекуди «рідка» лісосмуга вітрозахисту. Правда, вгору починала вона відходити тільки від злому землі, а до повороту на Жданівку висаджені були дерева рівною лінією по нижньому злому уздовж ґрунтівки, яка зараз сумирно під снігом лежала, оскільки з початку військових дій ніхто нею не їздив. А коли до весни 2014-го їздили, то доїхати могли і до Світлого, і до Калинівки.

Сергія Сергійовича сюди, на край городу, зазвичай ноги виносили, а не думки. У дворі він блукав часто: господарство оглядав. То у сарай до бджіл, до у сарай-гараж до своєї зеленої «четвірки», то до купи вугілля, що маліла щодень, але все одно давала