Доки смерть не розлучить нас - Юрко Вовк

Десь за півроку до того, як Катерина під час заготівлі дров уперше побачила в Капітульському лісі Тимоша, до неї посватався парубок із заможної родини. Хлопець Катерині не те щоб сподобався, та вона вже була на виданні, батьки між собою все погодили, тож незабаром молоді заручились. Як годиться, майбутній наречений подарував Катерині на заручини вінчальну сукню, туфлі та вельона[4].

Восени, зібравши врожай на полях та городах, поліщуки зазвичай бралися заготовляти на зиму дрова. В інших за сухостоєм до лісу їздили переважно чоловіки, а в сім’ї Ткачуків це право відстояла за собою Катерина. Ні батьки, ні брати не сперечались: дівка була дужа – домоткане рядно, витиснувши з нього воду після прання, могла необачно перекрутити навпіл. А що вже ліс любила!

Того осіннього ранку Катерина запрягла свого улюбленого Сірого й разом з дядьком Ільком, маминим братом, який саме під’їхав фірою до їхнього двору, подалась до Капітульського лісу. Ранки вже були холодні, тож дівчина одяглась відповідно. Продовгувате рожевощоке обличчя було обрамлене теплою хусткою, яка сягала на лобі аж до брів, а за тим двома кінцями щільно охоплювала шию під самим підборіддям і зав’язувалась ззаду міцним вузлом. Верхнім одягом слугував підбитий ватою суконний сачок з високими плечима, звужений у талії і розширений донизу. Завершувала це вбрання вовняна спідниця, що доходила майже до каблуків виправлених сільським шевцем жіночих ялових чобіток.

Катерина сиділа на кинутому упоперек воза оберемку соломи і, звісивши з драбиняка ноги, вміло правила конем. Як завжди, коли вона наближалась до лісу, їй захотілось співати. Ледь в’їхавши на лісову дорогу, дівчина таки не втрималась і тихо завела:

Кінь поволі тягнув воза знайомою дорогою, тонкі гілки ліщини, що густо росла обабіч, злегка хльоскали по розпашілому обличчю дівчини, а вона все виводила пісню, стуливши повіки і, здавалось, забувши про все на світі. Фіра дядька Ілька рипіла десь позаду, і Катерині так хороше було відчувати себе наодинці з дібровою і піснею…

Раптом ніби якийсь яскравий промінь ковзнув дівчині по напівзаплющених очах – і вона стрепенулась. Навпроти на невеликій галявині, повз яку саме проїжджала фіра, біля купи нарізаних сухих дров стояв гарний парубок і пильно дивився на неї виразними темними очима.

– Ой! – злякано скрикнула Катерина, мимохідь щосили натягуючи віжки.

Вона ніби заціпеніла під цим заворожливим поглядом, відчуваючи, як враз зайшлося серце і гаряча хвиля від нього розтікається по всьому тілу.

– Тпру-у-у, стійте, – почулось позаду.

І відразу ж здивований голос дядька Ілька:

– Це ти, Тимоше? Хай Бог помагає. Не гадав тебе тут зустріти.

– Дай Боже, дядьку Ілько, – густим баритоном поважно мовив парубок, перевівши проникливий погляд за спину дівчини. – Та тітка Феська з Верби попросила дров їй заготувати. А то я тепер у Мокреці завше.

Старий Ілько помітив збентеження своєї небоги і хитро усміхнувся в пишні вуса.

– То ти їдь, Катерино, до Уласової галявини, а я тебе наздожену, – кинув він дівчині, яка так і сиділа, не сміючи підвести погляд, і став, крекчучи, злазити з воза.

Катерина похапцем відпустила віжки, і Сірий тут-таки рушив.

Тим часом між дядьком Ільком і Тимошем розпочалась якась дивна розмова. Правив нею, звісно ж, старий Ілько.

– То що, – витягуючи кисета і пропонуючи бакун парубкові, ніби між іншим запитав він, – женитись іще не збираєшся?

– Та ні, – заскочений таким запитанням, віджартувався Тиміш, – іще на весілля не заробив.

– А деякі вже заробили і навіть до шлюбу дещо купили, та не дуже їх хочуть, – пахкаючи саморобною цигаркою, наводив туману старий.

– Це ви про що? – здивувався парубок.

– А про те, – чомусь враз розгнівався Ілько, затоптуючи каблуком недопалка, – що варто було б тобі сватів засилати до Катерини. Вона дівка справна, гожа, та й придане у неї – дай, Боже, кожній. А ти з доброї родини – батька твого і дядьків я ще з молодих літ знаю. Чому б тобі і не поженихатись?

– Та ви ж самі натякнули, що їй уже і дошлюбне купили, – після паузи похмуро буркнув Тиміш. – І тітка мені казали, що Катерина вже півроку як заручена…

– Як заручилась, так і розручиться, – рішуче рубонув рукою Ілько, хапаючи парубка за рукави. – То будеш засилати сватів чи як?

– А таки буду! – так само рішуче вигукнув раптом Тиміш, тупнувши ногою. – Подобається мені ваша Катерина. Замовте за мене слово перед нею, дядьку Ільку.