Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Артем Чех

— Я чесно працюю, — відказував Георгій Владиславович.

Надію ж Олександрівну жаліли. Іноді сусідки приносили ліверну ковбасу, можливо, і не такий дефіцитний товар, але все ж таки їжа. І маленький Віталік їв ту ковбасу, запивав її козячим молоком, яке передавала баба з села. Баба більш за всіх любила Віталіка, а тому була згодна гнутися, аби прогодувати малого. Малий однаково недоїдав, марнів, худ і все більше ставав схожий на пересічного єврейчика повоєнної доби.

У дитячому садку годували більш-менш, однак вихователі дітей безбожно катували. Особливо цим полюбляла займатися Лідія Антонівна, суха безпринципна сука. Над усе вона не любила Віталіка, змушувала його мити горщики, унітази, стояти оголеним посеред кімнати в іншій групі, стояти босими ногами на холодній і вогкій ганчірці, змушувала їсти алое, що росло в горщику на підвіконні, пити воду з акваріума, забороняла гратися іграшками, просто товкла мордою об дитячі шафки. Віталік чудово розумів: це неправильно, що роблять вихователі з дітьми, але йому було шкода їх, тому що нікого з них не забирали додому батьки, а Віталіка забирали, хоч і завжди останнього, але забирали. Приходив по нього тато, тому що у мами робота була до восьмої. Дорогою додому тато розповідав Віталіку про Північ, про білих ведмедів та тюленів, про загадкове місто Тіксі та внутрішню будову радіоприймача. З того усього Віталік нічого не розумів, але йому подобалась дивовижа незрозумілих слів, та й взагалі чути батьків голос було приємно, особливо коли той голос не кричав п'яною маячнею, а батькові руки не робили боляче.

Іноді батько пив. Тоді Віталіка забували забрати з дитячого садка. Його залишали нічному сторожу діду Паші, який без упину палив і розповідав Віталіку страшні історії з тюремного життя. У коморі, де сидів дід Паша, пахло мишами та сіркою. У кутку стояли мітли й лопати. Коли сторож засинав, Віталік брав мітлу, сідав на неї зверху і уявляв себе пілотом літака, наче летить він над дахом свого будинку і махає батькові рукою. Батько пишається ним, кличе маму, мама теж пишається своїм Вітасиком, усі ним пишаються, однак невдовзі приходить у кращому разі стомлена мати і відводить сина додому, а в гіршому — п'яний батько, хапає Віталіка за руку і тягне його оптовими заметами. Вдома на нього чекає порція гречки, ліверна ковбаса та великий атлас світу, який Георгій Владиславович поцупив на роботі, підписав і подарував Віталіку на триріччя. Атлас мав бути вивчений Віталіком до його чотириліття, однак усі ці назви давалися так важко, що, засинаючи, Віталік нервово здригався і постійно плакав…

— Я не хочу в тюрму! — крізь сон скрикував Віталік.

5

Віталіка віддали на хор і на бокс. Це деякою мірою радувало малого: звичайно, чого б йому не радіти з цього приводу, нарешті він побачить світ; і хоч у п'ять років він ще мало чого розумів, але напевно знав, що таке світ і як його можна побачити.

На хорі його недолюблювали. Особливо вчитель, коротконогий, колишній балерун, Марк Семенович Дульч.

— Який хороший у тебе хлопчик, — сказав він сонному батькові, який недільного ранку привів Віталіка на перше заняття в міський Будинок піонерів.

Батько, плескаючи Дульча по спині, промовив:

— Давай навчи мого сина співати, тільки педераста з нього не зроби.

— Буде все добре! Все добре! — кричав Марк Семенович, колишній однокласник Георгія Владиславовича.

— Сподіваюсь, — сказав тато і зашарівся, адже колись їх обох у школі заганяли.

Він хотів якомога швидше втекти з цього триклятого паркетного залу, аби Дульч не почав згадувати минувшину.

— Віталік? — перепитав Марк Семенович, коли батько зник у запиленому сонячному сяйві.

— Віталік, — промимрив Віталік, і його нижня губа повисла у просторі.

Його очі світились тихою й слабкою надією, він очікував, що зараз його чогось навчать, проте Марк Семенович наказав сісти в куток і дивитися, як співають інші хлопчики.

Інші ж хлопчики тихцем посміювалися собі в замусолені комірці, тикали пальцями в запилений куток, де сидів переляканий Віталік, і, по закінченні занять, обступили колом.

У перше заняття вони промовчали, але грізність і серйозність у їхніх намірах простежувалась досить виразно.

Через тиждень у Будинку піонерів було заплановано показовий виступ. Для хору хлопчиків була відведена вирішальна роль, саме під спів хлопчиків, зодягнутих під гусарів епохи Олександра І, мав завершитися концерт, а на сцену піднятися мер для виголошення промови. Віталіка, як майже повноправного члена колективу, також влягли під гусара і поставили в перший ряд, але наказали лише відкривати рот і широко посміхатися. Костюм Віталіку сподобався, сяйво софітів, які не встигли розкрасти, — також, стояти на сцені — ще більше. Коли почався виступ, всілякі танцювальні та театральні гуртки купкувалися за лаштунками, хрестилися, божилися, дівчата були вдягнені в чорні закриті купальники, хлопці — у білі лосини, всі шепотілися, насувалася феєрія й незабутнє дійство. Хтось виступав, вибігав на сцену, вертався, спітнілий та щасливий, лише звукореж щось лажав з музикою, але Віталік все одно мало що розумів, а тому це казкове дійство справляло на нього грандіозне враження. Коли прийшла черга виходити гусарам, Віталік закляк. Старіш хлопці штовхали його у спину, і, перечепившись через дріт і ледь не впавши, Віталік таки був виштовхнутий на сцену. Позаду Віталіка стояв високий рудий хлопець і постійно щипав його за спину. Але це не могло зіпсувати враження. У перших рядах сиділи представники райвно, десь за ними на Віталіка уважно дивився його батько.

Хлопчики почали співати. Цю пісню Віталік вже чув, він знав її краще, ніж будь-яку іншу, він чув цю пісню по радіо, її співав військовий оркестр Кремля, приспів цієї пісні насвистував сторож дід Паша, і навіть сам Віталік якось співав її на Новий рік, коли до них приходили дядь Гєни. Серце Віталіка закалатало ще дужче, його пориви співати на все горло були придушені погрозами і настановами Дульча, який стояв за лаштунками, однак не співати пісні Віталік не міг. Віталік розправив крила, його очі наповнилися сльозами ейфорії, він набрав повні груди повітря і… ЗАСПІВАВ.

Він співав голосніше за всіх, його було чути вахтерці біля службового входу, його чули торговці з ринку, що розмістився одразу за Будинком піонерів, його чув увесь білий світ. Волаючи на все горло знайомий мотив, Віталік від радості крутив головою в усі боки і ненароком зустрів погляд Дульча. Його очі випромінювали спокійну і багатообіцяючу ненависть. Віталік зрозумів свою помилку і замовк, але було пізно,