Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Артем Чех
— Я і не проти, — потім казав мені Фріл, — нехай виводить. Хулі того життя. Ми ж пацани серйозні.
А пацанами ми були дійсно серйозними…
На відміну від Вія, Андрюха був начитаним, але трошки невпевненим у собі, зовні схожим чимось на хлопчика з полотнищ Караваджо. До шести років його параноїчна бабушка просто не випускала його на вулицю. Вона боялася, що Андрюха зв'яжеться з якоюсь поганню, брудною компанією і почне курити сигарети. В подальшому, компенсуючи свої дитячі тюремні роки, він почав курити не тільки сигарети. Ще бабушка змушувала Андрюху читати по вісім годин на день, від чого у пацана розвинулась короткозорість. Фріл відверто зневажав свою бабушку, запевняючи нас, що та стара паскуда зіпсувала йому життя. Ми з ним погоджувалися і продовжували бухати.
Зовні Андрюха, себто Фріл, був схожий на дауна, я маю на увазі, що одежу, яку він носив, можна було сміливо віддавати біженцям із Пакистану. Та, в принципі, ми всі так вдягалися, і наші шмотки були далеко не кращого ґатунку, ми вдягалися лише в секонд-хенді, де принципово ніколи нічого не купували, а так само принципово крали… Ці кляті секонд-хенди для нас існували, аби задарма вдягати типу модні лахи. Ні фіга собі, думали ми, грьобані німці та італійці передають нам свій поношений одяг як гуманітарну допомогу, а ці підари араби деруть з нас втридорога, наповнюючи свої безрозмірні кишені нашою національною валютою. Суки, думали ми, і, в принципі, мали рацію.
Власне, до чого я все хилю? Жили вони втрьох в одній квартирі, курили дешеву черкаську траву, іноді бухали, іноді дивилися телевізор. Нормальне таке життя, без всяких. Я б теж так жив. Я теж так жив…
3
Ми з Толяном довго стоїмо під вікнами і чекаємо, поки спуститься Віталік і відкриє парадні двері. Нарешті воно, тобто Віталік, спускається. Його зовнішній вигляд мені одразу говорить багато про що, а саме про те, що життя — це суцільний карнавал. Так і говорить. Давай, чувак, у нас тут карнавал, ми епікурейці нового часу, тут все дозволено, бачиш, як я виглядаю, я виглядаю як останній придурок, а тому заходь, ми раді тебе бачити, ми вже давно чекали на ще одного такого, як ми, придурка, який народився на цей світ, аби витрачати своє життя не на дрібниці суєтності, а на тривалий і якісний пройоб. Ти не думай, що вся річ у грошах. У нас їх ніколи не було, ми тут живемо за рахунок повітря, пропахлого мокрими ганчірками та кремом для гоління «Арко», розумієш, чувак, далі говорить його зовнішній вигляд, гультяйство — це те, заради чого варто жити. Гультяйство? — перепитую я. Так, відповідає зовнішній вигляд Вія, гультяйство. Розумієш, чувак, у нас немає бабок, але приїхав ти, зі столиці, і в тебе вони мають бути, тому давай, вали за якимсь бухлом. Слухай, кажу, а ти не заїбав? Ні, каже він, все нормально, хочеш — я збігаю.
Я дістаю якісь жмакані купюри, віддаю їх Віталіку, після чого той зникає в темряві січневої ночі. Толян веде мене на другий поверх, відчиняє двері і запускає мене всередину.
— Все нормально? — злякано запитую я.
— Все кльово, чувак, — каже Толян, і я розумію, що його депресуха зникає. Варто лише переступити поріг цієї хати, як будь-який тягар звалюється з плечей і зникає в товщі бетонної підлоги.
— Схоже на карцер, — кажу я і роззуваюся.
На кухні сидить Андрюха.
— Привіт, — кажу я.
— Здоров, — відповідає Андрюха. — Я Андрюха, тобто Фріл.
— Ага, — кажу, — зрозуміло.
— У мене завтра іспит із шрифтознавства, тому я буду трохи на своїй хвилі — не думай нічого такого.
— Та я і не збирався, — кажу.
— Де Віталя?
— Віталя? — не розумію я. Чесно кажучи, я взагалі мало що розумів. — А, Віталя, — пригадую я. — Побіг за бухлом.
— Нормально, — каже Андрюха. — Хапонеш?
Він протягує мені пляшку, від якої смердить концентрованою канабісовою отрутою.
— Ні, дякую, — заперечливо хитаю я головою і вмощуюсь на дивані.
Прибігає змилений Вій і з-під куртки дістає дві пляшки портвейну «Зося». Цей портвейн супроводжуватиме мене наступні півтора року.
Ми п'ємо, я розповідаю про своє життя. На мій подив, пацанам цікаво, вони уважно слухають, їх впирає потойбічне життя, їх впирає вся ця система і все те, що коїться за межами їхньої вщент прокуреної квартири. Толян торсає мене за плече, мовляв, це мій друг, він класний чувак. Мені від того всього приємно, да, кажу, я класний чувак, я його друг, хоча ми з ним не бачились вже близько семи місяців, але то все фігня порівняно з тим, що відбувається в цій квартирі.
— А що відбувається? — не розуміють пацани.
— Ну, не знаю, тепла компанія, все так класно.
— Придурок, — кажуть вони, — що класно?
— Ну, — кажу я вже не так жваво, — все.
— Ти дурак, — якось принципово не погоджуються вони зі мною. — Ми стирчимо в цій квартирі вже три місяці, хіба що у Фріла почалася сесія і він іноді звалює, але все це така жорстка буденність, що ти собі просто не можеш уявити.
— А мені подобається. Для мене це відпочинок, я отримую кайф від всього того, що тут відбувається.
— А у нас скоро печінки повідпадають, якщо ми будемо стільки бухати.
Я не заперечую, добре, пацани, буденність так буденність, мені що, я відпочиваю, мене гріють ваші пломенисті серця, цей кислий портвейн, це примарне, а все ж таки відчутне тепло від світла на витяжці. Все чудово, пацани, я з вами, готовий поділити цю буденність, нехай вона пожирає і мене, нехай і мене засмоктує трясовина вашого нікчемного існування. У мене, пацани, вже в печінках сидить ця школа життя, ці сесії, ці київські торгові центри та блискучі автівки, що роз'їжджають містом, давайте забирайте мене, я готовий поділити ваші депресії, ваші болі та прикрості, ваші гедоністичні потуги, ваш драп, врешті-решт.
Далі ми накачуємося портвейном, хтось, здається Толян, біжить до ларька купувати якусь наливку, з Андрюхою ми знаходимо спільну мову на тлі літератури, Вій бідкається, мовляв, у нього було важке дитинство, що його мама не залишила грошей і він вже три місяці як пасує навчання, тому що його просто-таки заманало ходити пішки, і взагалі,
