«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.
Образ каменярів був настільки потужним, настільки зримо відображав силу трудящого люду, що надовго став асоціюватися з постаттю самого автора — тривалий час, аж доки це не стало певним штампом, І. Франка називали Каменярем.
Останнім числом журналу І. Франка і М. Павлика було четверте, що вийшло під назвою «Молот».
На цьому етапі життя І. Франко переживає зацікавлення соціалістичними та соціал-демократичними ідеями, працями К. Маркса і Ф. Енгельса — навіть перекладає окремі розділи «Капіталу» та «Анти-Дюрінга», плануючи видати їх окремими брошурами, пише до них передмови…
Його критичний розум згодом осмислить і глибоко проаналізує вразливі положення марксизму як вчення: «…Програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій.» З якою потрясаючою точністю підтвердилися Франкові висновки в історії України XX ст.! І ці висновки аж ніяк не втратили актуальності, бо й нині є охочі реанімувати в нашій країні побудову «світлого комуністичного майбутнього».
Кінець 70-х рр. ХІХ ст. у Франковій біографії позначений новими здобутками на видавничій і журналістській ниві — він стає редактором газети для львівського робітництва «Praca», починає видавати «Дрібну бібліотеку» — серію «метеликів», тобто невеличких книжечок, що знайомили галицького читача з літературними і науковими творами передовсім зарубіжних авторів. Прагнучи представити землякам інтелектуальну та духовну Європу, сам перекладає твори Г. Гейне, Й. Гете, Дж. Байрона. До слова кажучи, І. Франко знав понад півтора десятки мов…
Березень 1880 року — другий арешт. А було це так: І. Франко прямував до Коломийського повіту. Його заарештували в дорозі і звинуватили у підбурюванні місцевих селян — саме тоді австрійський уряд провадив проти них судовий процес у зв’язку з порушенням «законного порядку». У коломийській тюрмі І. Франко відсидів три місяці. Однак випробування на цьому не закінчилися — у супроводі (фактично під конвоєм) поліцая його відправили до рідних Нагуєвичів; по етапу він, хворий, змучений, потрапив ще й до тюрми Дрогобича. Ось такими є передумови оповідання «На дні» — твору, що постав із вражень від перебування на цьому жахному «дні» суспільства.
У 1881–1882 рр. із великими фінансовими та організаційними труднощами він видавав журнал «Світ». На його плечі лягла величезна редакторська робота. Крім того, дошкуляв брак матеріалів — тож половину публікацій у журналі склали власні твори редактора (серед них поезії, що згодом увійшли до збірки «З вершин і низин», повість «Борислав сміється», стаття «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка»). Нестатки відчувало не лише видання, а й І. Франко особисто, тому, працюючи у «Світі», продовжував підробляти в польській газеті «Praca», а після закриття журналу дописував до видань «Діло» та «Зоря».
Як бачимо, І. Франко залишив величезний слід не лише в літературі, а й в історії української журналістики. Щоправда, як сам він писав, доводилося йому десять років (1887–1897 рр.) пробувати «в наймах у сусідів» — працювати у польській і німецькій пресі, бо «своя» сторонилася його то як чоловіка інших поглядів, то як (через конфлікти з владою) «небезпечного».
Після припинення «Світу» в І. Франка з’явилися нові ідеї і напрацювання. Прагнучи заснувати власний журнал, І. Франко двічі їздив до Києва (1885, 1886 pp.) — переконувати київську «Громаду» матеріально допомогти йому в таких намірах. Однак обіцяні гроші відійшли не йому, а журналу «Зоря». Проте ці поїздки мали інші, власне особисті наслідки: по-перше, він мав змогу дружньо поспілкуватися з М. Лисенком, М. Старицьким та іншими відомими культурними та громадськими діячами; а по-друге, в Києві 1886 р. І. Франко одружився з вихованкою Інституту шляхетних дівчат, Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською. У ній був розум, виховання, смак, уміння бути однодумцем і помічницею.
Молоде подружжя приїздить до Львова — тут його чекає скрута. І. Франко шукає будь-яку роботу, врешті-решт влаштовується у польську газету «Kurјer Lwowskі», згодом співпрацює з народовською «Правдою». Як газетний репортер, він постійно відвідував судові засідання, що давало йому відчуття народних настроїв, сюжети для майбутніх творів. Здобутком 1887 р. став вихід збірки «З вершин і низин», яку в пошевченківській поезії вважають найвизначнішим явищем (друге, доповнене, видання буде опубліковане у 1893 р.)…
І знову проза життя: митець втретє постраждав «за політику». У серпні 1889 р. до Галичини приїхала група студентів із підросійської України. І. Франко показував гостям край, але властям здалося, що він агітує за відторгнення галицьких земель від Австрії і приєднання їх до Росії. У результаті заарештували і студентів, й І. Франка. Він просидів десять тижнів у «домі плачу, і смутку, і зітхання», а саме так назвав в’язницю у «Тюремних сонетах». До речі, поет сам зауважив прикметне перетворення жанру: якщо колись Данте і Петрарка у сонетах оспівували красу і кохання, то в українській літературі ХІХ ст. ця класична строфа наповнилася новим, громадянським, змістом — так диктувало народне життя.
Диктувало воно й потребу розгортання партійного руху в Галичині — у 1890 р. І. Франко разом із М. Павликом зорганізує Русько-українську радикальну партію, політичною метою якої була українська державність і соборність. Рік приніс і літературні плоди: вийшла Франкова збірка оповідань «В поті чола» з передмовою М. Драгоманова.
Були й наукові задуми — захистити докторську дисертацію про політичну поезію Т. Шевченка. Проте на кафедрі української літератури Львівського університету роботу до захисту не взяли. І. Франко пробує реалізувати свій намір у Чернівцях — теж безрезультатно. Нарешті їде до Відня, до відомого славіста В. Ягича, і там пише докторську дисертацію «„Варлаам і Йоасаф“ — старохристиянський духовний роман і його літературна історія». У червні 1893 р. йому присуджують науковий ступінь доктора філософії.
Наступного року І. Франко пробує влаштуватися на кафедру української літератури Львівського університету. Його пробна лекція про «Наймичку» Т. Шевченка пройшла тріумфально, проте… посаду він не одержав: надто багато мав недоброзичливців, у тім числі й високопосадових. Згодом (у 1895, 1897, 1898 pp.) через таку ж обставину кандидатура І. Франка — лідера радикалів не пройде до австрійського парламенту та галицького сейму, що призведе до розбрату з однопартійцями, вчорашніми однодумцями. Від активної політичної діяльності з тих пір він відійшов, але ще з більшою енергією взявся до наукових студій і літературної творчості.
У Франковій поезії «Vіvere memento!» є такий афоризм: «Лиш боротись значить жить…» Далебі він умів боротися, знаходити духовні сили протистояти опонентам і несприятливим обставинам. Ці риси прозирали навіть у
