Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Однак мерці ніколи не перестають говорити, і живі інколи їх чують. Ось що я хотів сказати. Коли ти мертвий, твоя мова — ніщо інше, як подих вітру й обхідні шляхи, і немає іншої ради, як тільки певний час тинятися собі та блукати знічев’я. Ну, так у кожному разі роблять інші. Я ж збагнув, що небіжчики можуть повчитися в небіжчиків, хоча це і складно. Мені вдається чути себе, водночас твердячи кожному, хто здатен почути: я впав не сам — мене турнули з балкона готелю «Сансет Біч» у Монтеґо-Беї. І я не можу сказати собі: «Стули пельку; Арті Дженнінгсе!», бо, прокидаючись щоранку, мушу збирати докупи свою розгепану, як гарбуз, голову. Та навіть тепер, розмовляючи лише з собою, я можу повторити те, що вже говорив колись: «Врубаєтесь, пришелепки?» У сенсі, що загробне життя — це не якесь там театралізоване дійство, що відбувається тут-і-тепер без активної участі її «головного героя», і не кайфова тусня. Чуваче, ти бачиш отих крутих пацанів у біді? Вони так і не врубилися, — а мені нічого не лишається, як тільки чекати тут на свого вбивцю. Але він не помирає, а тільки старіє, змінює дружин на все молодших, ростить виводок недоумків і заганяє свою країну в тісну діру.
Мерці ніколи не перестають говорити, і живі інколи їх чують. Іноді, якщо вправно підловити сонного під час тріпотіння повіками уві сні, він може навіть відповісти тобі, і спілкуватиметься з тобою, — аж поки його дружина не дасть йому ляпанця по щоці. Та мені більше до вподоби слухати тих, хто помер до мене. Я бачив людей у рваних штанях і закривавлених сюртуках, і вони теж щось кажуть, але замість слів з їхніх вуст цебенить кров; святі небеса, повстання рабів було таки мерзенним ділом, і королеві, звісно, доводилося придушувати ці повстання, вдаючись до жорстоких розправ відтоді, як справи у Вест-Індської компанії пішли під укіс, на відміну від Ост-Індської; і скільки ж тоді негрів полягло; хай воно все сказиться! — через ці теревені я, здається, неправильно склав ліву половину свого обличчя. Бути мертвим — це розуміти, що «мертвий» — не те ж саме, що «зниклий», що ти просто перебуваєш на просторах долин смерті. Час не зупиняється. Ти бачиш, як він рухається, але сам ти, як і раніше, залишаєшся нерухомим — як картина з усмішкою Мони Лізи. На цих просторах розтяте триста років тому горло і смерть двохвилинної давності в дитячому ліжечку — означає те ж саме.
Якщо не стежити за тим, як ти спиш, то ти знову побачиш себе таким, яким тебе знайшли живі: долі, з баняком — як розбитий гарбуз, права нога підвернена аж за спину, а обидві руки зігнуті так, як руки згинатися не можуть, — і з висоти, з отого балкона, я скидаюся на мертвого павука. Я бачу себе звідти — згори, і звідси — знизу, так, як бачив мене мій убивця. Мертві повторно проживають той же порух, ту ж дію, той же крик, знову й знову; це наче поїзд, що ніколи не стишує рух, доки не сходить з рейок; уступ тієї будівлі на шістнадцятому поверсі; багажник автомобіля, звідки вийшло все повітря. Тіла рудбоїв[14], що здуваються, як гумові кульки, від п’ятдесяти шести сталевих куль.
З власної волі так не падає ніхто. Я знаю. І я знаю ці відчуття, знаю, на що це схоже — коли тіло пролітає у вільному падінні весь шлях донизу, а ти хапаєшся за згустки пустоти і молиш один раз, тільки один-однісінький проклятий раз: «Господи Ісусе, сучий ти сину зроби ж так, щоб за повітря можна було зачепитися!» І ти падаєш у п’ятифутову яму чи на мармурову підлогу на глибині шістнадцять футів, і ти все ще борешся, але підлога піднімається і врізається в тебе, бо втомилася чекати крові. І ось ми прокидаємося, такі ж мертві, як і до того: я — розчавлений павук, він — обвуглений тарган. Особисто я про труни не пам’ятаю нічого.
Слухайте.
Живі чекають і дивляться, бо вони, дурні, вважають, що мають час. А мерці навпаки — дивляться і чекають. Якось я спитав свою вчительку в недільній школі: якщо небеса — місце для вічного життя, а пекло — протилежність до небес, то що робить пекло пеклом? «Такі маленькі руді нечупари, як ти», — сказала вона. Вона й досі жива. Я бачу її в будинку для літніх людей «Івентайд», кволу, здитинілу на розум, без гадки, як її звуть, і говорить вона таким м’яким скреготом, що ніхто й не чує її скарг, як вона боїться сутінок, коли щури наступають на пальці її ніг. Я бачу не тільки це. Варто мені нагострити зір, глянути трохи ліворуч — і стає видно країну, все таку ж, якою вона була, коли я її покинув. Вона ніколи не змінюється. Як і люди, довкола яких я сновигаю: вони точно такі ж, як і тоді, коли я їх залишив, старіння не робить їх іншими.
Чоловік, який був батьком нації, мені здавався ріднішим за мого власного; почувши про мою смерть, він голосив, мов невтішна вдова. Допоки не зійдеш зі світу, не взнаєш, що людські сни пов’язані з тобою, а як помреш, то тобі лишається тільки дивитися, як помирають інші — повільно, кінцівка за кінцівкою, система за системою. Проблеми з серцем, цукровий діабет, хвороби з важковимовними назвами, що вбивають повільно. Через них тіло — з кожним кроком усе швидше й нетерплячіше — рухається до смерті, частина за частиною. Він ще доживе до того часу, коли його проголосять національним героєм, а помре єдиним, хто вважатиме, що зазнав невдачі. Ось що відбувається, коли ти
