Енн із Ейвонлі - Люсі Мод Монтгомері

Проте в житті, як у снах, часто трапляються несподіванки. Ейвонлійці були надто люті, щоб кепкувати. Зрештою, це їхні гроші витрачено на ремонт клубу, отож вони вважали себе потерпілими. Громадський осуд спрямувався на Паїв:

Джона-Ендрю та пана Роджера винуватили в плутанині, а Джошуа — у тім, що відкривши банки й побачивши колір фарби, він не запідозрив помилки. На думку ейвонлійців, так міг повестися лише несосвітенний дурень. Джошуа, своєю чергою, відказав, що на колір і смак — товариш не всяк, а його власна думка нікого не обходить, позаяк найняли його фарбувати стіни, а не базікати про них, отож він і просить виплатити йому зароблені гроші.

З тяжким серцем «удосконалювачі» пристали на його вимогу, спитавши поради в третейського судді, пана Пітера Слоуна.

— Мусите заплатити, — підтвердив пан Слоун. — Не можна винуватити його в помилці, коли він запевняє, що про колір фарби ніхто йому й слова не сказав. Він отримав банки й наказ ставати до роботи… хоча це, звісно, така ганьба, а на клуб і дивитися гидко.

Сердешні «вдосконалювачі» боялися, що відтепер уся громада поставиться до них іще більш упереджено, ніж досі. Та натомість ця халепа їм посприяла. Ейвонлійці обурювалися геть неприйнятним, на їхню думку, ставленням до завзятого товариства, що так наполегливо йшло до своєї мети. Пані Лінд закликала їх не спинятися й показати нарешті Паям, що є на світі люди, котрі вміють робити свою справу бездоганно. Пан Мейджер Спенсер заявив, що власним коштом викорчує пеньки обабіч дороги коло своєї ферми й посіє там траву. А якось на шкільний ґанок Енн зі страшенно таємничим виразом покликала стара пані Слоун і повідомила, що коли навесні молодь захоче облаштувати на перехресті «клумби з гераней», то її корови може не лякатися, бо ж вона сама припильнує, щоб та збитошна тварина паслася на безпечній віддалі. Навіть пан Гаррісон підсміхався сам до себе — коли можна це так назвати — хоч зовні й утілював щире співчуття.

— Не журися, Енн. Більшість фарб, коли блякнуть із часом, стають потворніші, а ця така гидка, що хай як поблякне — будівлю це тільки прикрасить. Тим паче дах покладений як слід і пофарбований добряче. Тепер можна сидіти в клубі й не боятися, що зі стелі крапатиме. Ви молодці — так багато зробили.

— Але про синій ейвонлійський клуб відтепер по всіх околицях пліткуватимуть, — згорьовано мовила Енн.

І, мусимо визнати, невдовзі так і сталося.

Розділ 10

ДЕВІ В ПОШУКАХ СЕНСАЦІЇ

Одного листопадового пообіддя, бредучи від школи додому Березовим Шляхом, Енн укотре збагнула, що життя дивовижно прекрасне. День був чудовий, і в її маленькому королівстві панував лад. Сен-Клер Доннелл жодному із хлопців не дав лупки за своє ім’я, у Пріллі Роджерсон болів зуб і спухла щока не дозволяла всміхатися хлопцям у класі, з Барбарою Шоу сталася єдина причина — вона розлила на підлогу ківш води, — а Ентоні Пай узагалі в школі не з’являвся.

— Який гарний видався листопад, — мовила Енн, що так і не позбулася дитячої звички розмовляти сама із собою. — Зазвичай цей місяць неприємний — мовби рік раптом збагнув, що він уже старигань, а вдіяти нічого не може, хіба плакати й буркотіти через це. А цей рік старіє так шляхетно — мов гідна пані, яка знає, що навіть сива й зморшкувата, вона однаково чарівна. Дні були прегарні, а сутінки — чудові. Останні два тижні проминули напрочуд спокійно — навіть Деві був майже чемний. Він швидко виправляється. А який сьогодні тихий ліс — жодного звуку, тільки вітер шелестить у кронах дерев, ніби приплив на далекім узбережжі. Рідний мій ліс, які гарні дерева в тобі ростуть! Люблю кожне з вас, мов доброго друга.

Енн зупинилася, обійняла струнку молоду берізку й поцілувала її ніжно-білий стовбур. Тут стежиною з-за повороту надійшла Діана, яку розвеселило таке видовище.

— Енн, ти ж лише вдаєш, ніби виросла. Коли ти сама — певне, знову стаєш тією маленькою дівчинкою, що нею була завжди.

— Мабуть, це неможливо — ураз вирости й забути дитинство, — безтурботно відповіла Енн. — Я ж цілих чотирнадцять років була дитиною, і щойно три, як почала дорослішати. Та в лісі я щоразу знов повертаюся у своє далеке минуле. Тільки й лишається мені часу помріяти, що ці прогулянки після школи… та ще хіба зо півгодини перед сном. Стільки справ щодня — і школа, і навчання, і двійнята вдома, — жодної хвильки немає, аби щось собі уявити. Якби ти знала, які дивовижні пригоди стаються зі мною щовечора, коли я вкладаюся спати на своєму піддашші. Я завжди уявляю себе відомою, славетною й знаменитою особою — величною примадонною, медсестрою Червоного Хреста чи королевою. Учора я була королевою. Це так пречудово — уявляти себе королевою. Можна радіти справжньому королівському життю, не відчуваючи його незручностей. І можна перестати бути королевою, щойно захочеш, хоча насправді це неможливо. Але тут, у лісі, я уявляю зовсім інше — що я дріада й живу в старій сосні, чи маленький бурий ельф-лісовичок із парасолькою з пошерхлого листка. Берізка, яку я поцілувала — це моя сестра. І хоч вона — рослина, а я — дівчина, то невелика різниця. А ти куди прямуєш, Діано?

— До Діксонів. Я обіцяла допомогти Альберті викроїти нову сукню. Можеш зайти до них увечері, Енн, — і прогуляємося додому разом.

— Так і зроблю… адже Фред Райт поїхав до міста, — сказала Енн удавано-невинно.

Діана зашарілася, труснула головою й пішла собі. Втім, назвати її ображеною було не можна.

Та попри те, що Енн мала непохитний намір зайти ввечері до Діксонів, їй це не вдалося. Стан справ у Зелених Дахах змусив її забути про все; у голові лишилася одна-єдина думка. На подвір’я вибігла Марілла, безтямно озираючись довкола.

— Енн, Дора зникла!

— Дора! Зникла! — Енн завважила хитрий вогник в очах Деві, що гойдався тим часом на хвіртці. — Деві, ти знаєш, де вона?

— Ні, не знаю, — упевнено відповів Деві. — Я не бачив її з обіду, клянуся вам чесно-чесно.

— Мене від першої години вдома не було, — пояснила Марілла. — Зненацька захворів Томас Лінд, і Рейчел послала по мене. Дора тоді бавилася лялькою на кухні, а Деві за клунею ліпив свої пасочки з болота. А півгодини тому я прийшла — і ніде її немає! І Деві присягається, що відтоді її не бачив.

— Не бачив, — урочисто запевнив Деві.

— Мабуть, вона десь тут, недалеко, — мовила Енн. —