Ніч ополудні - Артур Кестлер

Ще через три дні Малий Леві повісився.

Уночі Рубашову погіршало. До самого рання він не стулив очей. Напади лихоманки повторювались. Нестерпно болів зуб. Здавалось, усі рецептори його мозку були запалені і боліли. Він знав, що в його голові тепер невідступно кружлятимуть нові видіння і голоси. Пригадав Ріхарда в святковому костюмі, з запаленими очима: «Ви не смієте кинути мене на розтерзання вовкам, т-т-товаришу…» Пригадав горбатого Леві: «Хто хоче ще висловитись?» Тих, що хотіли висловитись, було багато. Але партія не визнавала вагань. Вона посувалася до мети, не зважаючи ні на що, і на закрутах свого русла викидала утоплеників. Її курс мав багато закрутів – таким був закон її буття. І кожного, хто не міг слідувати її покрученим руслом, вона викидала на берег, бо таким було її всесильне право. Прагнення й почуття індивідуума для неї нічого не значили. Його совість була для неї ніщо. Їй було абсолютно байдуже, що творилося в його голові й серці. Партія визнавала лише один непоправний злочин – ухил від її курсу. І мала лише одну кару – смерть. Смерть не була таємницею в партії. Застосування смертної кари не викликало зайвих емоцій. Смерть була логічним завершенням долі кожного відступника.

Лише над ранок Рубашов, вичерпаний і змучений, звільнився від мук минулого і заснув. Та невдовзі звуки сурми сповістили початок нового дня. А вслід за тим до камери зайшли наглядач і два охоронці і забрали його до лікаря.

Виходячи з камери, Рубашов намірився прочитати прізвища на дверях камер Заячої Губи й сусіда-офіцера, але його повели в інший бік. Камера праворуч була порожня; нею кінчався правий ряд ізоляційних камер. Крило одиночок було відгороджене від решти в’язниці солідним муром. Наблизились до важких, масивних дверей, під якими наглядач добряче упрів, перш ніж відчинив їх. Далі вони йшли довгим коридором між двома рядами дверей, де на картах виднілося по кілька прізвищ. З камер доносилися розмови, сміх, навіть пісні. Рубашов здогадався, що опинився в дільниці для кримінальників.

Проминули голярню, двері якої були відчинені. Рубашов встиг побачити арештанта, якому голили обличчя, та двох селян, яким стригли волосся – мабуть, новаки. Всі в голярні, загледівши Рубашова з вартою, повернули голови в їхній бік.

Незабаром опинилися перед дверима, на яких був намальований червоний хрест. Наглядач шанобливо застукав, кивнув Рубашову, й удвох вони зайшли досередини. Конвоїри залишились у коридорі.

Медпункт був тісний, з важким повітрям. Пахло карболкою і тютюном. Відро і дві миски, що стояли біля стола, були по вінця заповнені зужитою ватою і старими бинтами. Біля другого кінця столу сидів лікар, повернутий до прибульців спиною. Він читав газету і їв хліб, намащений смальцем.

Коли наглядач зачинив за собою двері, лікар оглянувся. Був лисий, з напричуд малим черепом.

–Каже, що болять зуби, – кивнув наглядач у бік Рубашова.

–Зуби? – перепитав лікар, вдивляючись у пацієнта. – Ану, розкрийте рота. Швидко!

Рубашов кинув на лікаря погляд, у якому не важко було розпізнати зневагу.

–Дозвольте зазначити, – сказав Рубашов тихо, – що я політичний в’язень, і тому хотів би, щоб ви поводились чемно.

Лікар повернувся до наглядача:

–А це що за птиця?

Наглядач назвав прізвище Рубашова. Якусь мить лікар свердлив пацієнта очима, тоді сказав:

–Ваша щока розпухла. Відкрийте рота.

Дивно, але тепер Рубашов не відчував ніякого болю. Рота, проте, відкрив.

–Ліворуч на верхній щелепі ви взагалі не маєте зубів, – сказав лікар, мацаючи пальцем ясна.

Раптом Рубашов зблід і знесилено відкинувся на спинку крісла.

–Ага, ось де він! – вигукнув лікар. – Корінь від правого оптичного зуба залишився у гнізді!

Кілька разів Рубашов вдихнув на повні легені. Біль просто роздирав щелепу і, здавалося, свердлив мозок. Кров натужними поштовхами пульсувала у тілі.

Лікар знову взяв газету і хліб зі смальцем.

–На ваше бажання, – сказав, – я можу витягти корінь. Операція триватиме яких півгодини. Мушу попередити: ми не маємо жодних знеболюючих засобів…

Рубашову здавалося, що кімната наповнена густим туманом, у якому голос лікаря ледве чувся. Він знову зробив кілька глибоких вдихів і сказав:

–Дякую. Якось обійдуся.

Згадав чомусь про Заячу Губу і «парову купіль». Пригадав також, як учора недопалком припікав руку. «Не так воно буде легко», – підсумував.

Повернувшись до камери, відразу впав на ліжко й міцно заснув.

У полудень, коли розносили обід, Рубашова теж не оминули. Від цього часу він уже отримував раціон регулярно. Зуб болів, але менше, можна було терпіти.

Через три дні його викликали на перший допит.

Об 11-й ранку камери зайшли охоронці і наказали слідувати за ними. По врочистому виразу на їхніх обличчях Рубашов відразу здогадався куди. Ішов коридором між ними, спокійний і байдужий. Байдужість завжди проймала його в момент небезпеки, як несподіваний дарунок долі.

Йшли у той самий бік, що й три дні тому, коли його провадили до лікаря. Масивні двері знову відчинилися й грюкнули позаду нього так, ніби впала вся стеля. Та Рубашов навіть не озирнувся. «Дивно, – міркував він, – як швидко людина звикає до нових обставин». Почував себе так, ніби дихав повітрям цього коридору вже багато років, ніби затхла атмосфера в’язниць, у яких він побував раніше, перенеслася й сюди.

Проминули голярню, потім – медпункт, біля якого, чекаючи своєї черги, стояли три в’язні, а біля них – наглядач.

За медпунктом перед Рубашовим відкрилася нова «територія». Проминули сходову клітку, яка вела десь униз, у невідому глибінь. Цікаво, що там, унизу? Склади? Катівні? Його охопила допитливість експерта, страшенно кортіло вгадати – що там? У кожному разі ця сходова клітка йому явно не