Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

— Та ні. Ліпше вам помиритись наодинці.

— Я теж так думаю, але не хочу тебе лишати.

— Не бійся. Ще один камінь на столі не злякає мене, — розсміялась я.

— А може, ти з ними водиш дружбу?

— Хіба я схожа на тих, що можуть втопити у ложці води?

— О, ти сама як море! Хіба з підводними бурями. Я вгадав?

Я погладила Моряка по голові.

— Я себе так мало знаю… Чим більше живу, тим менше знаю.

— Ти пускаєш мене?

— Мушу пустити.

Чоловік:

Я не чув, як вона зайшла. Казала, що стукала. Але радіо голосно говорило, бо я звіряв по ньому час. Годинник спинився ще вночі.

— Привіт! — сказала вона.

Мала якесь чуже і змарніле лице. Медовий місяць, подумав я, і мені захотілось у неї чимось пошпурити.

— Ти, певно, хотіла щось забрати?

— Ні, вирішила з тобою побалакати.

— Я тебе слухаю.

Вона знітилась:

— Ти шукав колись мене.

— Так. Один раз я приходив.

— Що ти хотів мені сказати?

— А що я міг сказати тоді? Хотів зрозуміти, чого ти мене кинула так несподівано.

— А зараз не хочеш знати?

— Як тобі сказати… Я вже звикся зі своїм становищем.

— Живи собі тут, скільки хочеш.

— Я перебираюсь до міста. Може, твоя втеча змусить мене нарешті відірватись від Урожа. Я думав, що він стане ще ненависнішим. А виявилося — навпаки. Він співчуває мені.

Вона хмикнула:

— Люди жаліють чоловіка більше, ніж жінку.

— При чому тут люди? Яке мені до них діло? Я маю на увазі лише ауру, реальну силу Урожа, те, що тебе тут тримає і, певно, ніколи не відпустить. Вона дає тобі силу, а хто відмовиться від сили? Це ще більша спокуса, ніж багатство.

— Я нічого не розумію.

— Ну, що ж, хай це буде для тебе виплодом хворої свідомості. У таких, як я, чужинців, Уріж, навпаки, відбирає їхню силу, щоб передати таким, як ти. Думаєш, село — це просто скупчення жителів? Це — організм. Як я поживу тут ще кілька років, висотаний до решти, то мої сили теж почнуть поповнюватися. Якщо я, звісно, віддам душу урізьким чортам. Опирі — це санітари, вовки!

— Що ти про них знаєш! — розсердилася вона.

— Дещо знаю. Але послухай, що я тобі скажу. У критичний для нас час з’являється невідомий приблуда. За кілька тижнів зваблює заміжню жінку, котра досі не була легковажною. І хто у цій історії — центральна особа? Хто? То я тобі скажу: все робиться задля мене, щоб спровокувати на якийсь безглуздий вчинок, знищити духовно і морально. Ось що я хотів тобі сказати: вбивцю не можна звинуватити в злочині, бо той не має форми. Слава Богу, я не піддався. Не запив, не влаштував скандалу, зрештою, не втік туди, де мене чекали б усілякі нещастя, бо я був би сліпий з розпачу. Далі: твоя роль. Ти втратила незалежність і змушена сидіти коло чоловіка, котрого зовсім не знаєш. Ти не захищена від нього.

— Яка ж його роль?

— Точно не знаю. Але гадаю, що він теж жертва якогось обману. У кожному разі — не привид. Сам він тут би не жив. І ось, будь ласка, йому підсовують жінку, правда, одружену, але що для морського вовка такий бар’єр? Морський вовк ловиться в сильце. Але його сильце дещо інше, ніж наше. Душа його нечиста. Повір, я відчув це одразу. Інакше він не взяв би тебе так легко. Йому допомагали злі сили.

— Мені набридло це чути.

— Зажди, — спинив я її, — вислухай усе до кінця. Ти ж сама прийшла до мене, щоб почути мою версію. Ідіотські міщанські приписи не дозволяють тобі вернутись до мене.

— Хіба наше життя було щасливим?

— З обивательського погляду — ні. Але кожен з нас жив багатим духовним життям. Давай покинемо цей Уріж, хай ця хата завалиться і поросте бур’яном: не ми ж її будували. Не захочеш жити зі мною, не живи, але коли ти будеш у в’язниці, я теж не буду вільний.

Мовчить. Якби я сказав їй усе це, якби вона справді прийшла… Стіно, запам’ятай усе, що чула, коли мене не буде. І, щоб її злякати, кидай в неї горня з кавовою гущею.

Жінка:

Я постукала у двері. Він озвався, а коли побачив мене, то розгубився. Від того дня ми бачились вперше. Він страшенно схуд.

— Сідай, коли прийшла.

— Я хотіла спитати, чи ти не був у нас вчора.

— А що було вчора?

— Дощ.

— Ти знаєш, що я не люблю ходити по дощі. Та й чого мені ходити?

— Ти ж колись приходив. Я спала. Справа у тому, що вчора до обіду я ходила на річку. Сама.

— А Моряк де був?

— Він ходив зі своїм дядьком на похорон одного чоловіка. Коли я повернулася, на столі лежав камінь, а хата була замкнена.

— При чім тут я?

Мені стало незручно.

— Я тільки хотіла спитати. Справді, як ти міг зайти. Безглуздя! Ну, що в тебе нового?

— Все добре. Скоро я виїду звідси.

— Ти можеш тут лишатися.

— Досить з мене, — буркнув він. — Хочеш чаю?

— Ні, не хочу. То я піду.

— Зачекай! А ти… як живеш?

— Добре.

— Він знає, що ти тут?

— Я йому скажу, не переживай.

— Став би я переживати! Коли буду вибиратися, залишу тобі адресу, ні, краще пиши на головпошту, коли щось буде треба. Слухай, чому ти це зробила?

— Ти не любив мене.

— Я ніколи тобі цього не казав. Ніколи!

— То сказав би.

— Не знаю. Я боявся тебе вразити.

— Ти боявся все обірвати. А я обірвала.

— І не каєшся?

— Хоч би й каялась, назад не вернуся.

— Ти-така. Щоправда, якби повернулася, нічого не змінилося б. Увесь дім повний тобою. Всюди натикаєшся на твої лахи, листи, книжки, навіть волосинки. Я лишу по собі лише брудну постіль і порвані шкарпетки. Жінки, коли кидають чоловіків, виносять з хати усе. А ти так поводишся, ніби перебралась на дачу.

— Бо мені не треба багато речей. Якщо щось буде потрібно, то заберу.

— Твоя правда. Я й так звідси поїду. Будеш зовсім вільна.

— Я й так вільна.

— Пусті слова! То зі мною ти була вільна. А тепер не дозволиш собі з’їздити на день до коліжанки.

— Я не відчуваю