Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
— Я розказував твоїй жінці. Чекав, що ще раз приїдете.
— Дні так швидко летять.
— Ясне діло! — підморгнув старий. — Підем зі мною?
— На похорон? — Моряк скривився.
— Мусиш, синцю. Я тебе прошу. Будеш підтримувати мене, аби я не дуже тішився. Та й він хоч вмер, через ріку треба переходити.
— Ви що, там до ночі збираєтесь бути?
— Боже збав! Одну годину — і всьо. Помолюся, посиджу на лавці. Переконаюся, що він вмер і не дурить мене.
— А як дурить?
— Ще одне слово, і я нікуди не піду. Тобі не жаль, що я ноги дармо трудив?
— Скажу вам по правді, вуйку, йти я не хочу. У нас з жінкою свої плани на нині. Але самого вас через ріку пускати не можна. Вода за ніч, певно, прибула.
— Як місток вода знесла, то судьба, — завагався старий.
Він, видно, трохи шкодував, що приїхав, але вже не міг відступити. Я по собі знаю, як робляться дурні вчинки. Однак я не втручалася до їхньої розмови. Налила чаю, зробила канапки.
— Може, і ви, пані, з нами підете?
Я аж здригнулась:
— Я не ходжу на похорони.
— Хіба ви не бачите, що надворі дощ?
— Ні, то ні, — муркнув збентежено старий. — Я думав, може, пані буде інтересно подивитись на опира.
— Не кажіть, вуйку, дурниць. Не знаю, хто був той чоловік, але гріх говорити так про мертвих. Ліпше би вам не йти на похорон, ніж маєте там щось сказати не те.
— Я буду тихонько! Як не як, то був колись мій колега.
Одне слово, якось вони пішли. Моряк попросив мене:
— Замкнись і не йди нікуди без мене!
— Добре.
Як у казці про Білосніжку і семеро гномів.
Я не встигла зачинити двері, як Моряк знову влетів. Міцно обняв мене, уже трохи мокрий від дощу.
— Що з тобою?
— Нічого.
І побіг. Я замкнула двері, погасила світло і сіла на ліжко. Мене нема. Нікого нема вдома. Ти боїшся, мій любий, опирів, ось воно що. Це село — само як опир. Воно переслідує до кінця життя. Але тепер його треба покинути. Тоді я стану здорова.
Чоловік:
Коли ми врешті спровадили подругу, котра поїхала вельми неохоче, було вже пізно. Якраз пора в люлю. Що ми й зробили, як молодята в першу шлюбну ніч. А потім я не відчував нічого, крім спустошення і байдужості.
Моя коханка, як кицька, вляглася мені на груди, і я гладив її волосся, хоч волів, аби мене зараз гладили. Покинутий чоловік — дуже зворушливе явище.
— Колись, — сказав, — ми з тобою поїдемо до моря і будемо засинати під шум хвиль. Я ловитиму рибу, а ти будеш її смажити.
— Угу, — відповіла вона.
Натомилась бідолашна за день.
Власне, яка різниця: аби була жінка, котра б тебе жаліла. Приїжджатиму сюди, коли захочу. Вона не буде шукати когось іншого і не стане звинувачувати мене в усіх смертних гріхах. На зиму я, певно, переберусь до міста, щоб не мерзнути.
Сміється той, хто сміється останній. Аж сьогодні вночі я заснув умиротворений, повернувши собі чоловічу гідність.
Коханка сказала журливо:
— Приїжджай пошвидше знову.
— Ти знаєш, було б непогано, якби хата згоріла до дідька.
— Ти здурів?
— Менше було б клопоту.
— Я приїду, як хочеш, і наведу лад.
— Обов’язково, але хай пізніше.
— О, я зараз не маю часу. На вихідні поїду до мами.
Я уявив собі, що застав спалену хату. Що б я тоді робив? Певно, сів би, як Йов, на попелищі, й чекав би на мудреців, котрі б переконували мене, що я нічого не втратив. А таких в Урожі знайдеться в кожній хаті. Хтось приніс би пляшку і втішив би сердешного, що стратив і жінку, і дім, і все майно. Я поклав голову коханки на місце, де їй слід було лежати. Був трохи розчарований, що наше побачення вийшло не таким пристрасним, як я сподівався. Але й за це дякую Богу.
Я встав одразу після неї.
— Побув би ще день.
— У суботу важко виїхати.
— А коли приїдеш?
— На тому тижні.
— Ти знаєш, я, мабуть, скажу мамі про тебе.
— Що?
— Що ми з тобою, — вона зніяковіла.
— Любонько моя, коли я розлучусь з жінкою, тоді ми одружимось.
В її очах спалахнув вогник цікавості:
— А що то за чоловік?
— Щось на зразок графа Каліостро: авантюрист і ясновидець. А моя колишня дружина — особа романтична. Не думай про це. Я навіть не бачив її після того. Може, він її замордував.
— Таке скажеш!
Вона, звичайно, не дуже розумна, думав я, їдучи в трамваї на вокзал, але добре, що ми помирились. А щодо моєї жінки, то вона злом відплатила за зло, і обоє ми стрінемось у пеклі. Там нас уже ніщо не розлучить.
…Я вийшов з автобуса. Заходило сонце, і все довкола було залите важкою золотою барвою. Колись в таку пору вона мене зустріла, коли я вперше приїхав до Урожа. Ось тут, перед мостом. Я ще здивувався, що так близько до її хати. Треба було мені кинутись з того моста сторч головою.
Я відімкнув двері й оглянув хату. Там було прибрано. Кинувся до спальні, наче сподівався, що вона ще там або уже там. З шафи зник її одяг, дещо вона полишила на потім. О, вони, певно, приходили вдвох, хитали головою на мою безгосподарність, а Моряк десь прикинув, скільки можна було б виручити за хату, якби мене шляк трафив. Господар! Я так розлютувався, що не помітив записки на столі. Втім, зміст її був суто інформативний: «Ми були тут о 12 годині дня». Забула написати дату. Вона ніколи не відзначалася пунктуальністю. Я заварив собі чаю і ще трохи посидів, звикаючи до сільської тиші. Все-таки приємно лягти в прохолодну постіль і прокинутись від крику півня, а потім цілий день робити що заманеться. Я став легкий і спустошений, доки не почав снитися сон. Ніби хтось гладить мене по голові. Дивлюся, моя жінка. Сльози течуть у неї по лиці. «Що з тобою? — питаю. — Чого ти плачеш?» — «Я не плачу. Я цілу ніч простояла під дощем. То вода». — «Чого ж ти не зайшла до хати?» — «Ти замкнув двері. Я стукала, але ти не чув». Вона лягає до мене в ліжко. «Я трохи зігріюся і знову піду». — «Куди?» — «Під дощ. Хіба
